Пригортаючи її до себе, Гай запитав:

– Чи все відбувалося так, як співають поети? Чи ти бачила щось славне та героїчне?

– Це було жахливо, – прошепотіла Таніт. – Я ніколи не уявляла собі, що може існувати такий жах. Це було огидно, мій володарю, так огидно, що я перестала вірити в красу. – Вона замовкла, а тоді сказала, знову пригадавши те, що бачила на власні очі: – Ви, поети, ніколи не співаєте про кров, про те, як кричать і стогнуть поранені, й усе таке.

– Ні, – погодився Гай. – Ми про таке не співаємо.

Уночі Гай прокинувся й побачив, що Таніт сидить біля нього на кушетці. Гніт у нічній лампі був прикручений низько, і її очі здавалися темними озерами на обличчі.

– Що тебе турбує? – запитав Гай, і вона мовчала кілька секунд, перш ніж йому відповісти.

– Святий отче, ти такий лагідний, такий добрий. Як ти міг робити все те, що було зроблено сьогодні?

Гай замислився на хвилину, перш ніж відповісти.

– Це був мій обов’язок, – пояснив він нарешті.

– Обов’язок повбивати тих нещасливців? – недовірливо запитала Таніт.

– Закон вимагає карати смертю повсталих рабів.

– У такому разі закон помиляється, – із палкою переконаністю заявила Таніт.

– Ні. – Гай похитав головою. – Закон ніколи не помиляється.

– Помиляється! – Таніт знову була близька до сліз. – Помиляється!

– Тільки закон оберігає нас від порожнечі, Таніт. Підкоряйся законові та богам, і тобі немає чого боятися.

– Закони треба змінити.

– Он як! – усміхнувся Гай. – Зміни їх, якщо тобі так хочеться, але, поки вони не змінені, підкоряйся їм.

Удосвіта наступного дня Ланнон Гіканус прибув до Сета. Він привів із собою два повні легіони, розгорнуті в бойовий порядок, і п’ятдесят бойових слонів.

– Боюся, я був надто жадібним, величносте, – сказав йому Гай, зустрівши його перед брамою. – Я не залишив вам жодного ворога.

Ланнон зареготав, гучно й весело, обняв Гая, а тоді обернувся до свого штабу, ще тримаючи руку на плечах Гая.