— Ой, не бреши! Ти з Амеліною явно не спав щоночі, особливо цього літа. І ще одне: коли ти думаєш, що Амеліна знає напевно, чия в неї дитина, то дуже помиляєшся. Дідька лисого вона знає! Бідна сестричка просто розривалася між коханням та подружнім обов’язком — сьогодні з тобою, завтра з Філіпом. Де вже їй знати!

— Припини! — обурено вигукнув Симон, червоніючи від сорому. — Знову розпустив язика! Ну, скільки можна?

— Скільки треба, стільки й можна. Мій язик — кажу, що хочу… Гаразд, облишимо це. Я ось що мав на увазі: майже сім тижнів Філіп щоночі спить з Бланкою.

— І що тут такого?

Д’Альбре знову зітхнув і став розповідати про значення місячних циклів у жінок.

— Тоді чому Філіп сам не розпитав Бланку? — поцікавився Симон, вислухавши вичерпні роз’яснення Ґастона.

— Зрозуміти це легко. Він боїться, що дитина може бути від Монтіні, і потай сподівається, що лікар навчить Бланку, як треба збрехати, щоб переконати його в протилежному.

— Ага! — сказав Симон. — Тепер ясно.

Філіп ще дужче зніяковів: Ґастон ніби прочитав його найпотаємніші думки.

Якийсь час всі троє мовчали, думаючи кожен про своє. Філіп думав про Бланку і молив Господа, Сатану, всіх святих та нечистих, щоб її дитя було від нього. Симон думав про Амеліну — яка ж вона все-таки негідниця, що зраджувала його. Що ж до Філіпа, думав Симон, то так йому й треба. Тепер принаймні знатиме, як це боляче, коли твоя кохана жінка, вагітна а ти не певен від кого — від тебе чи від твого суперника. Та особливо гіркими були Ґастонові думи — але про це ми розповімо трохи згодом і в належному місці.

Отак наша трійця й сиділа мовчки, аж це в передпокої почулися швидкі кроки, потім двері відчинилися і до кімнати увійшла Бланка. Слідом за нею, задоволено всміхаючись, чимчикував Ернан.

— Ось, Філіпе, — сказав він. — Здибав по дорозі твою Бланку з твоїм дитям. Смертовбивство відміняється.

Філіп схопився з крісла, підбіг до Бланки і обняв її.

— Це правда?

— Правда, любий, — пошепки відповіла вона. — Лікар пояснив мені, чому я не могла бути вагітною до тебе.

Філіп полегшено зітхнув, пригадавши надзвичайну дратівливість Бланки в останні дні офіційних торжеств, і міцніше пригорнув її до себе.

— Маленька ти моя дівчинко! Хто б міг подумати, що ти така невігласка… А дитина буде?

— Лікар не наважується стверджувати щось напевно, але думає, що так.

Філіп потерся щокою об шовковисте Бланчине волосся. Пухнаста Марція, радісно муркочучи, терлася об їхні ноги.