— От і скажи.
— А ти поїдеш зі мною? — різко подавшись уперед, випалив Ернан.
— Ага! — усміхнувся Ґастон. — Он чого ти хочеш!
— Припустімо, хочу, — незворушно відповів Шатоф’єр. — А ще припустімо, що тобі не дуже кортить їхати в Тараскон, рівно як і залишатися в Памплоні.
Д’Альбре видимо зніяковів:
— Звідки ти взяв?
— Чуття, Ґастоне, чуття. А це така штука, яка ще ніколи мене не зраджувала. Скажи відверто: я вгадав?
Ґастон неохоче кивнув:
— Таки вгадав… Тільки не питай чому.
— А я й не питаю. Я лише пропоную тобі їхати зі мною. Згоден?
— Але куди? А що як тобі приспічило їхати до Пекіна? Ти ж у нас такий.
— Ну, скажімо, до Пекіна я не поїду, хоч би з огляду на те, що ніяк не встигну за місяць опинитися в Барселоні. А от що я вирушаю в Толедо, це вже ближче до істини.
— В Толедо?
— Так. І ради тебе, коли ти поїдеш зі мною, я ладен зробити невеликий гак, щоб завітати в Калагору.
Вже втретє за цей день Ернанові слова збентежили Ґастона. Саме в Калагорі зараз перебувала Гелена Іверо. По братовій смерті вона не повернулася до Памплони. Поговоривши з Марґаритою та Бланкою, вона наступного ж дня забрала в лісниковій садибі тіло Рікарда і поїхала прямісінько до батьків, у Калагору. Отак вся їх сім’я й сидить там безвиїзно ось вже другий місяць. Ґраф Клавдій, кажуть, заслаб, і багато хто сумнівається, що він взагалі колись одужає — таким сильним ударом стала для нього синова смерть. За цей час Ґастон отримав від Гелени три листи (а сам написав їй аж сім), і, судячи з усього, вона не підозрювала про його причетність до загибелі брата.
— Гаразд, — зітхнув Ґастон, — складу тобі товариство. Проте за однієї умови.
— За якої?
— Ти розповіси мені