— А що? — сторожко поцікавився д’Альбре. — Єзуїти справді…

Ернан презирливо відстовбурчив губи:

— Ну, ось! Ти вже злякався.

— Злякався я чи ні, — розсудливо зауважив Ґастон, — але намарне встрявати в бійку мені щось не кортить. Може, ти назвеш мене боягузом, та шкура в мене одна, і я дуже дорожу нею, щоб наражати її на смертельну небезпеку через якогось найсвітлішого негідника.

— Заспокойся, друже. Твоя дорогоцінна шкура буде в цілковитій безпеці.

— Правда?

— Я ручаюся. Інморте не дурний, щоб ризикувати життям такого цінного свого союзника, як ґраф де Уельва. Він чудово розуміє — якщо йому взагалі відомо, де Фернандо, — що король неодмінно подбав про те, щоб його брат не вибрався живим на свободу.

— Але ж дон Альфонсо…

— Так, він підписав йому смертний вирок — але тільки на той випадок, коли єзуїти все ж зроблять спробу звільнити Фернандо. Король вважає, що Інморте не відмовився від своїх планів отруїти його і посадити на престол ґрафа де Уельву.

— А ти впевнений, що він відмовився?

— Навпаки, я переконаний у протилежному. Але я знаю деякі слабості кастильського короля і знаю також, що про них добре обізнаний Інморте. Дон Альфонсо дуже прив’язаний до свого меншого брата і навряд чи наважиться стратити його навіть за участь у змові з метою захоплення влади. Інша річ, коли єзуїтам все ж вдасться отруїти короля — отоді він, перебуваючи при смерті, накаже стратити Фернандо.

— От бачиш! Ти сам собі суперечиш. Виходить, у будь-якому разі Інморте варто ризикнути і спробувати звільнити Фернандо.

— Зачекай, друже, не квапся з висновками. Я ще не закінчив свою думку. Так, безумовно: помираючи, король накаже стратити брата. У цьому ні я, ні ти, ні Інморте — словом, ніхто з нас не сумнівається. Та чи виконають волю вмирущого короля — це вже інше питання.

— Як?! Ти думаєш…

— Так, так, так! Я впевнений, переконаний. Я анітрохи не сумніваюся, що в такому разі королівську волю просто проіґнорують. У Кастилії король всемогутній і всевладний, він може стратити кого завгодно і як завгодно — навіть найзнатніших вельмож, навіть принців, — і без згоди на те будь-кого. Але він всемогутній, поки здоровий. Хворий король Кастилії, а тим паче вмирущий, втрачає всю свою владу, бо тримається вона виключно на його волі та енерґійності. Якщо, не доведи Господи, єзуїти отруять дона Альфонсо, то щойно він занедужає, вся його влада перейде до рук могутніх вельмож — ґрандів Кастилії…

— Ти думаєш, що більшість їх — прибічники Інморте?

— Аж ніяк. Але в переважній більшості вони прибічники баронських вільностей і люті противники сильної королівської влади. Ґрафи та герцоґи Кастилії охоче перетворили б її в таку собі подобу Ґаллії чи Німеччини — цебто, в союз самостійних князівств, лише номінально залежних від корони. Король Фернандо Четвертий провадив послідовну політику, спрямовану на ослаблення впливу крупних феодалів і централізацію королівської влади. Дон Альфонсо продовжив цей курс. А от Фернандо де Уельва, на зло батькові та старшому братові, завжди загравав з могутніми вельможами. Як ти вважаєш, Ґастоне, кому віддадуть перевагу ці самі вельможі — Бланку, що здається такою милою й лагідною, але за вдачею ще жорсткіша за свого батька, чи дурного та слабохарактерного Фернандо, нехай навіть його руки будуть обагрені кров’ю брата?