16 серпня я відвідав президента Столберґа і поставив йому — не висловлюючи жодних особистих думок — ті самі запитання, що й раніше прем’єр-міністру. Зі сказаного я зробив висновок, що не можу сподіватися на його цілковиту підтримку на запропонованому мені відповідальному посту.
У наступні тижні центристські й ліві газети друкували для читачів розповіді про умови, на яких я погодився обійняти посаду головнокомандувача: треба оголосити воєнний стан, армія має піти на Петербург, мені слід надати необмежені повноваження вибирати вище військове керівництво та інше в такому стилі. Усі ці відомості були висмоктаними з пальця.
Завдання, яке я взяв на себе в грудні 1918 року, було виконано, а керівництво державою передано в інші руки. Я дуже вдячний тим, хто своєю довірою полегшували мою відповідальність і підтримували мене. Мене і гріли, і зміцнювали симпатія й доброзичливість, які діставалися мені, відколи я в статусі регента зійшов на берег у Турку. Для налагодження контактів із населенням я їздив сільською місцевістю, почавши з Пог’янмаа, де спалахнуло було полум’я визвольної війни. Першу річницю народного повстання я провів зі своїми побратимами в Ваасі, потім заїхав до Оулу й Гяме. У лютому настала черга Карелії та Саво, а в травні я відвідував Варсінайс-Суомі.
Коли я повертався автомобілем із Рунні, мене дуже тішили спонтанні привітання народу. Поголос про мою поїздку випереджав мене, і скрізь, де я проїздив, дороги й вулиці були облямовані юрбами, які вигукували мені: «Слава!». Привітання досягли апогею, коли я прибув до Гельсінкі. Фінляндські шуцкори, які вибрали мене своїм почесним командувачем, зібралися для параду. Біля пам’ятника Рунеберґу, де 16 травня 1918 року я приймав парад з нагоди закінчення визвольної війни, я ще раз обвів поглядом сірі лави, помітив в очах учасників параду відданість і саможертовність, загострені спільною боротьбою, і спитав себе, куди мене далі занесе доля.
8. Руйнування здобутків
8. Руйнування здобутків
1919–1930