Минуло літо 1919 року. Президентські вибори відбулися, було сформовано уряд, і в житті молодої республіки почався новий етап, позначений лібералізмом. Підсумок президентських виборів зміцнив співпрацю центристських і лівих партій.

Цій співпраці була притаманна насамперед очевидна недооцінка постійної загрози з боку антисуспільних сил. Хоча від визвольної війни встигло минути лишень неповних 18 місяців, влада не спромоглася побачити, що ця небезпека водночас означає дедалі більшу загрозу агресії, яка кидала тінь зі сходу. Така позиція свідчила також про нездатність правильно оцінити міжнародне значення нашої війни й разом із тим про те, що широка громадськість не розуміє, яке фатальне значення має для нашої країни російська революція і які будуть наслідки того, що Фінляндію втягнуто у вир загальносвітової реальної політики. Радянський Союз було витиснено за історичний східний кордон північної Європи; цей факт ставив завдання і перед Фінляндією як перед незалежною державою. Кожен готовий подивитися в очі дійсності розумів, що, виконуючи це завдання, наша країна не може залишатися сторонньою спостерігачкою. Для виконання потрібні були сильна влада, ефективні збройні сили, пильність і внутрішня одностайність.

Я вважав своїм обов’язком висловити ці думки тодішнім керівникам країни. Звернення не зустріло розуміння, і мені довелося констатувати, що обізнаність із життям Росії — і взагалі з єством росіян — була на диво низькою. Попри те що Фінляндія аж сто років перебувала в складі Росії, великий сусід залишався незнайомим і про нього було чимало небезпечних хибних уявлень. Висловлені авторитетними колами думки на кшталт «визвольна війна — це останні криваві обійми Фінляндії Росією» свідчили не лише про брак знання російської історії, а й про лячну нездатність зрозуміти справжні цілі й методи більшовиків.

Внутрішньополітичний розвиток країни теж, як я помітив, давав підстави для неспокою. У лавах соціал-демократичної партії, щоправда, були люди зі здоровим мисленням, які не утримувалися від енергійної критики небезпечного шляху, на який ступила партія, дозволяючи російським революційним ідеям 1918 року причарувати себе. Однак після парламентських виборів, що відбулися в березні 1918-го, а надто після липневих президентських радикальні елементи партії змогли вирішально вплинути на її позиції в багатьох життєво важливих для нації питаннях, насамперед у ставленні до оборони країни. Одним з найгнітючіших тогочасних явищ було те, що погляди наших соціал-демократів знаходили вдячний і сприятливий ґрунт у середовищі центристських партій. Принципова терпимість до антисуспільних сил, як я бачив, практично не мала меж. Поступливість уряду і його небажання втручатися в червону агітацію, яка впродовж літа почалася і в військових частинах, і на робочих місцях, лише стимулювали цю підривну роботу.