Я затвердив нову конституцію 17 липня 1919 року. Так було скасовано стару конституцію 1772 року, часів Ґустава ІІІ.

Коли я пишу ці рядки, фінляндській конституції минає 30 років. Коли тепер, на тлі подій, що відбулися за три останні десятиріччя, проглянути цей основний закон, на якому ґрунтується наше народовладдя, навряд чи можна засумніватися в його цінності й придатності. Він створив лад і баланс, сприяв спокійному й гармонійному розвитку в мирний час і продемонстрував, що витримує й випробування війною. Той факт, що президент за конституцією має більше влади, ніж очільники інших європейських країн, де тоді йшло укладання нових конституцій, істотно вплинув на щасливий стан речей. Після того багато країн, зокрема й великих, або змінили, або скасували свої конституції.

З огляду на це я хочу назвати кілька вад, які, на мою думку, погіршують наш основний закон. Якщо президент не має змоги виконувати свої функції, їх перебирає на себе прем’єр-міністр. Хоча ця норма і стосується лише тимчасових обставин, вона суперечить принципу, за яким очільник держави має бути незалежним від парламенту. Беручи до уваги велику завантаженість президента, було б доцільно запровадити посаду віце-президента. Особі, яка її обійматиме, далебі не бракуватиме завдань, гідних відповідального посадовця. Для президента, самотнього в своєму палаці, його підтримка буде бажаною допомогою.

Те, що народний депутат може ввійти до складу уряду, теж варто переглянути. Ще Національні збори під час Великої французької революції постановили, що їх члени не мають права ставати на державну посаду, і я переконаний, що така норма стосовно членства в Державній раді була б доречною і в нашій парламентській системі, де ефективно сприяла б сталості уряду. Принаймні було б справедливо, якби народний депутат після входження до складу уряду автоматично позбувався мандата. Фінляндські уряди зазвичай довговічніші, ніж уряди багатьох інших парламентських країн, але завада народному депутатові ставати міністром додала б авторитету урядові й стала б певною запорукою того, що уряд стоятиме над партійними інтересами. Народний депутат зазвичай зцементований з партійною політикою — настільки, що міністр у парламенті часом голосує проти уряду, де сам перебуває. Функції члена уряду, а надто прем’єр-міністра, настільки складні, що для нього слід забезпечити і змогу спокійно працювати, і час на те, щоб зосередитися на справах країни. Те саме стосується і депутата.

Сприяло б спокійному внутрішньому розвитку і підвищення вікового виборчого цензу, а також віку, який дає право балотуватися на виборах народних депутатів. Первісно кожен громадянин Фінляндії, якому до виборів минуло щонайменше 24 роки, мав право обирати й бути обраним. На жаль, мінімальний вік було згодом знижено до 21 року, а тепер уже ходять розмови про 18. Завдяки підвищенню вікового цензу було б збільшено компетентність парламенту, а старшому та зрілішому депутатському корпусу було б легше триматися осторонь від партійних чвар і об’єднуватися у великих питаннях. Як можна вимагати, щоб юнаки, які заледве встигли почати життєву боротьбу, могли розумітися на часто складних життєво важливих для нації питаннях і визначитися з позицією щодо них? З низьким мінімальним віком члена парламенту пов’язані й інші вади — зокрема те, що молоді чоловіки завдяки партійному апарату мають змогу досягти високого адміністративного становища без потреби здобути належні професійні знання чи розвинутися в школі життя.