Знаючи непохитну позицію білих росіян у питанні неподільності Росії, я практично не сподівався, що Колчак повторить своє прохання. І справді, відтоді адмірал не озивався. Згодом я дізнався, що Колчак заборонив генералу Юденичу укладати будь-які угоди з Фінляндією. Генерал Денікін теж, здається, висловив протест, бо я «втручаюся у внутрішні справи Росії». Росію треба визволити без чужої допомоги.

Юденич поїхав з Фінляндії наприкінці липня 1919 року, щоб узяти на себе командування Північним корпусом, який тепер називався Північно-західна армія. У її складі було менш як 20 000 вояків.

Коли він відвідав мене на прощання, я подякував за виявлену увагу, побажав успіху його прагненням, заявив, що радо бачитиму його нашим сусідом по той бік річки Раяйокі, й наостанок сказав, що як колишній російський генерал можу лише поспівчувати йому.

«Чого це?» — з подивом запитав Юденич, а я відповів, що успіх з армією, більшість якої зібрано з дезертирів[48], видається мені малоймовірним.

Генерал Юденич тримався пасивно до 10 жовтня, коли почав наступ на Петербург, поки генерал Денікін наближався до Москви. Після десятидобових боїв Юденич опинився за 30 кілометрів від мети, але далі воєнне щастя відвернулося від нього. Навіть за підтримки британських танків його армія нічого не могла вдіяти з назбираними Троцьким численнішими загонами. Опинившись у дуже скрутній ситуації, Юденич мусив відступити до Естонії, де Північно-західну армію було невдовзі розформовано.

Для ілюстрації умов, у яких існувала армія генерала Юденича, можна згадати епізод, розказаний генералом Ліндером. У ті часи він відвідав Естонію для ознайомлення з ситуацією й коли разом з генералом Ґофом подався з Юденичем на якусь фронтову ділянку, той не зміг знайти жодного свого підрозділу!

У січні 1920 року Радянський Союз визнав незалежність Естонії. Наступ червоних на генерала Денікіна теж завершився успіхом. Під час тих подій я вже не був регентом Фінляндії.

Якщо повертатися до наших внутрішньополітичних проблем літа 1919 року, то центральним питанням можна назвати ухвалення нової конституції. Після того як монархісти обпеклися на німецькій авантюрі, стало зрозуміло, що про монархічну конституцію вже йтися не може. В принципі, я був монархістом, але аж ніяк не сліпим, щоб не бачити, що й республіканська конституція, якщо вона лиш гарантує міцну державну владу і суспільний лад, може забезпечити збереження і збагачення держави. Саме це я мав на увазі, коли звертався до Сенату 16 травня 1918 року і казав, що треба доручити кермо фінляндського державного корабля «твердій руці, до якої не сягатимуть партійні суперечки і якій не доводитиметься йти на компроміси й продавати державну владу за безцінь».