28 лютого я попрощався з родиною Бейлі, щоб поїхати далі до Бірми. Перед маленькою станцією Сіліґурі я завернув на мальовничий курорт Дарджилінґ, що його альпіністські експедиції, які намагалися зійти на Еверест, використовували як вихідний пункт. Я неабияк здивувався, коли назавтра зустрів у Сіліґурі полковника і місіс Бейлі, а також двох фінок-місіонерок, чия місія розташовувалася в північному Сіліґурі. Ті енергійні жінки проїхали верхи 80 кілометрів, щоб зустрітися зі мною в Ґанґтоку, але, на жаль, дісталися туди аж на другий день по моєму від’їзді. Утім, полковник Бейлі надав їм свій автомобіль, щоб вони не втратили нагоди побачитися зі співвітчизником. У маленькому станційному буфеті полковник швиденько організував обід, на який запросив мене, обох місіонерок і деяких тибетських і бутанських офіцерів. На це велике й строкате товариство інші пасажири дивилися з виразним здивуванням і зацікавленням.

До Бірми мені порадив поїхати досвідчений мисливець на велику дичину полковник Фаунтгорп, який розповів, що там трапляються невідомі в решті Індії види оленів. Мене дуже вабило місто Мандалай зі своїми пагодами. Шлях проходив від Сіккіма через Калькутту до столиці Бірми Ранґуна. Пробувши тут короткий час, я здійснив самостійно доволі безрезультатний мисливський похід уздовж річки Іраваді. У тих краях, як я помітив, не дуже прихильно ставилися до європейця.

Далі я подався до Мандалая, столиці, розташованої в горішній Бірмі. Мандалай, оточений фортечним ровом у формі квадрата і з блискотливою водою, справив на мене пречудове враження своїми яскраво-червоними палацами і пагодами. Як і в деяких китайських містах, які я проминав, їдучи Азією, на гребенях будинків висіли чавунні дзвони з прикріпленими до била бляшаними пластинками, і коли вітер їх гойдав, повітря немовби тремтіло срібними звуками. Мандалай був значним торговельним центром, і я радо відвідав його різнобарвні базари. Китайська складова в населенні була чималою, і ці маленькі китайці вирізнялися щирістю і жвавістю. І чоловіки, і жінки палили товсті білі сигари, і дивно було бачити, як, коли розмова чи торгування ставали такими жвавими, що це заважало курити, матері встромляли сигару до рота немовляти, яке носили з собою.

У королівському палаці, високому дерев’яному будинку, стіни мерехтіли інкрустованими скалками дзеркала, стеля блищала сріблом, а вершини веж — золотом. У парку, де не було жодної памолоді, височіли великі дерева. Як мені там розповіли, цей палац на початку 1880-х років став ареною жахливої різанини. Побоюючись змови, щойно коронований король вирішив усунути з дороги родину, що складалася приблизно зі ста осіб. Під час тридобового бенкету кудись один за одним зникли всі родичі. Звільнених в’язнів змусили вкоротити їм віку, вдаривши дрюком по шиї за бірманським звичаєм. Щоб заглушити стогони, три оркестри грали і день і ніч. Трупи жертв було поховано в парку, після чого придворним слонам дали втоптати м’яку землю. Ця бійня спричинила в горішній Бірмі загальну анархію, після чого країну було приєднано до Британської імперії і поступово вгамовано.