Релігійні справи було врегульовано відповідно до мого наказу, який гарантував свободу віровизнання й забороняв релігійну пропаганду. Величезна більшість населення записалася до греко-католицької церкви[41], що, як і євангелічно-лютеранська, діяла цілком незалежно від фінляндської.

Важке й делікатне завдання полягало в тому, щоб знайти належний спосіб для впровадження правового захисту і судочинства, адже, звичайно, неможливо було застосовувати закони й постанови Совєтського Союзу. Правовий лад Фінляндії нова влада теж не могла механічно перенести сюди. Засадничі правові норми було затверджено наказом головнокомандувача або інструкціями, які давав начальник військової адміністрації від імені головнокомандувача.

Що стосується карного права, не було іншого варіанту, ніж упровадити наявне у Фінляндії кримінальне законодавство, яке застосовували незалежні військові суди. А основою приватно-правового судочинства стала система мирових суддів, яка походила із царської доби і згідно з якою першою судовою інстанцією цивільного судового процесу був мировий суддя. Існувало правило, що мировий суддя мусив мати компетенцію фінляндського судді.

Наступною судовою інстанцією був верховний суд, який відповідав нашому надвірному суду[42]. А оскільки східнокарельські суди могли розглядати і справи проти підданців Фінляндії, було видано спеціальний закон про те, що ухвали верховного суду мають таку саму чинність, як і ухвали фінляндських судів. Цим окупаційна влада прагнула надати мешканцям Східної Карелії такий самий правовий захист, як і в громадян Фінляндії.

Цих фрагментарних відомостей про діяльність військової адміністрації напевно вистачить, щоб дати уявлення про життя у Східній Карелії 1941–1944 років. Мабуть, є всі підстави казати, що населення теренів, зайнятих Фінляндією, не лише дістало права, які йому належали за міжнародними угодами, а й спізнало піклування, унікальне в літописі Другої світової війни.

Уже багато років один із травневих днів присвячується фінляндським матерям, і в роки війни ця дата набула глибшого змісту з огляду на велику частку в зусиллях нації і тягарі жертв, що судилося винести на своїх плечах жінкам. Для десятків тисяч матерів жертва була найважчою — любий син загинув на полі бою. Тлінь полеглих надсилали на їхню батьківщину керовані капеланами організації, щоб загиблих поховали в рідній землі. Але часто бувало так, що родичів лише повідомляли про зникнення сина в боях.

У День матері 10 травня 1942 року я підписав такий наказ:

Фінляндським Матерям! Коли ми цього року відзначаємо в другу неділю травня знаменний день, присвячений фінляндським матерям, оборонці нашої Вітчизни замислено і святобливо стихають на бойовищах війни і з глибокою любов’ю згадують Вас, своїх матерів. Ви багато даєте країні. Від колиски ви виховали покоління, завдяки якому наша країна вільна. Під час боротьби, яку ми тепер знову провадимо за нашу волю — коли Ваші чоловіки воюють на фронтах — у своїх домівках Ви виховуєте для Вітчизни нове покоління. І хочеться, щоб воно обробляло землю й розбудовувало країну в спокійніших умовах, ніж це довелося робити нашому. Працею й молитвами Ви в ці роки боротьби підтримуєте своїх синів і дочок, які стоять на оборонному посту. Цих наймиліших для себе Вам доводиться віддавати на благо країни в час випробувань нашого народу. Ваше благословення супроводжує Ваших дітей на бойовища і надає їм геройської сили для порятунку Вітчизни й забезпечення тривкого миру. Сьогодні я хочу висловити особливу пошану і глибоке співчуття тим матерям, наймиліші діти яких героїчно пожертвували своїм життям за Вітчизну і її майбутнє. Уся Ваша праця була і є в боротьбі нашого народу неоціненною, а вашу жертву не можна нічим виміряти. Від імені Фінляндської армії я, виявляючи цим велику подяку й пошану, сьогодні нагороджую матерів нашої Вітчизни спільним хрестом свободи. Нехай буде він і для майбутніх поколінь символом священного покликання матері виховувати в дітях цього народу палку волю до свободи, яка назавжди забезпечить нашій країні дорогою ціною здобуту незалежність, а нашому народові — внутрішню велич.