Схожа «бездоріжня битва» відбулася між 24 квітня й 23 травня на Кестеньзькій ділянці, де оборону тримали дві дивізії ІІІ корпусу. Там росіяни посилили своє угруповання двома дивізіями і такою самою кількістю бригад. Вони загрожували обхідним маневром єдиній підвізній дорозі корпусу, яка пролягала в слабко забезпеченій лісовій глушині. Хоча це войовище належало до ділянки, за яку відповідав німецький командувач, я відчував неспокій за підсумок цих боїв, і то не лише з оперативних міркувань. Тепер німці теж попросили про фінську підмогу, але попри напружене становище й усвідомлення того, що серйозна невдача на півночі поставила б усю фінляндську оборону у важке становище, я не міг задовольнити їхнього прохання.

Натомість я не мав нічого проти того, щоб 163-тю піхотну дивізію було повернуто німцям, а надто що за домовленістю з генералом Дитлем до мене повернулася фінська 6-та дивізія, дислокована в Каяані. У середині травня німецьку дивізію перевезли до Лапландії. Ця формація, зібрана з мешканців Берліна і його околиць, незважаючи на велике бажання, мало що змогла досягти на Свірському фронті. Це було нелегко для берлінців і брандербузців, які геть не знали умов карельської місцевості, і до того ж не мали практичності і вправності, які натреновані у фінів з дитинства.

Після того як 163-тю піхотну дивізію було скеровано на північ, не лишилося жодних німецьких частин на півдні від межі Оулуярві–Мійноа. Ми зробили великий крок у бік розділення, якого я прагнув аж від початку війни.

За допомогою підсилення, яке генерал Дитль надав ІІІ корпусу, вдалося врешті-решт зупинити наступ ворога на кестеньзькій ділянці й відновити первинну лінію фронту. Втрати росіян і тут були великими. Їхня ідея пробитися чималими силами крізь лісову глушину підвізною дорогою, яку вони прокладали під час маршу, продемонструвала ініціативність і безстрашність. Але тепер, як і під час Зимової війни, росіяни не дозріли до таких операцій.

Навесні 1942 року у військовій адміністрації окупованих районів було запроваджено певні зміни. Інспектором став полковник Котилайнен, який від січня вмілою і твердою рукою опікувався адміністрацією Східної Карелії. Виявилося, що то був продуманий хід, який водночас дав мені змогу зблизька стежити за роботою військової адміністрації.

Головні сфери цієї діяльності у Східній Карелії заслуговують на висвітлення.

Коли 1941 року фінське військо займало частини Східної Карелії, воно заходило на терен, дуже пошкоджений війною, але ще більше — руйнацією, яку під час відступу здійснили росіяни. Як і на інших войовищах, тут теж було застосовано тактику випаленої землі, яку започаткував совєтський уряд. Це означало вивезення людей і знищення населених пунктів, транспортних сполучень і рухомого майна в разі, якщо його не вивезли раніше.