Першим і найважчим завданням військової адміністрації стала організація постачання харчових продуктів. Коли військо рухалося Східною Карелією, потребу в харчуванні цивільного населення спершу доводилося задовольняти лише з армійських складів. Унаслідок того, що з харчових продуктів, призначених для розподілу, довелося обмежитися найпотрібнішим і найлегшим для транспортування, пайка борошна стала удвічі більшою, ніж у Фінляндії, та й пайка цукру теж трохи зросла. Врожаю у Східній Карелії за сільськогосподарський рік 1941–1942 вистачало лише на 120-грамові пайки хліба на день. Тому постала доконечна потреба передати з невеликих фінляндських запасів стільки, щоб пайку хлібних злаків можна було збільшити втричі.

Коли 1942 року вдалося відновити хліборобство й тваринництво і рільники зауважили, що результати їхньої праці справді йдуть їм на благо, ситуація з харчовими продуктами покращала. Від колгоспної системи довелося відмовитися внаслідок нестачі сільськогосподарського інвентарю й робочої сили, а також відрази, яку вона виклика́ла. Натомість від кінця зими 1942 року придатну для обробляння землю було тимчасово передано в приватне користування. Із часом це здобувало дедалі більше популярності. Навесні 1944-го в користуванні було понад половина оброблюваної площі, або приблизно 20 000 гектарів. Тішило, що постійно збільшувалося поголів’я худоби, і навіть настільки, що на кінець третього року окупації воно відповідало потребам населення.

Цих результатів не вдалося б досягти без добрячої допомоги з Фінляндії сільськогосподарським інвентарем і плідниками, а також без різнобічної діяльності, яка полягала в наданні консультацій, влаштуванні курсів, створенні спеціальних гуртків, які збирали молодь і заохочували її до ініціативності. Спільні зусилля поступово допомогли утримувати харчові пайки у Східній Карелії на такому самому рівні, що й у Фінляндії, а в деяких випадках — навіть на трохи вищому. Це стосувалося також видавання тютюну, гасу й карбіду.

Промислові підприємства лежали в руїнах, а тому не було змоги організувати для населення працю на заводах і фабриках, але з другого боку, на заваді широкому виробництву ставав брак робочої сили. Щоправда, вдалося довести до ладу деякі електростанції, лісопильні й інші невеликі підприємства, але більшість потрібної промислової продукції доводилося привозити з Фінляндії. Що стосується трудової повинності, приписи у Східній Карелії були такі самі, як у нас.

Економічне зростання оприявнилося і в товарообміні, який розпочався після того, як чотири розподільники, одні з найбільших у Фінляндії, створили монопольне товариство з магазинами на всьому окупованому терені. Це підприємство, назване акціонерним товариством «Вако», змогло збільшити продаж від 17 мільйонів марок 1941 року до 297 мільйонів 1943-го. Товариство мало готель і ресторан, заклало кілька підприємств харчової промисловості, а ще дало населенню змогу продавати власні вироби за його посередництвом. Зі своїх прибутків «Вако» робила великі пожертви, зокрема лише завдяки ним функціонувала створена в Петрозаводську реміснича школа.