Що стосується евакуації, цей захід вдався лише частково. Карелам, які в довоєнні роки не стали жертвами масових виселень, не хотілося залишати рідний край. Багато хто затягував від’їзд настільки, що воєнні дії встигли унеможливити евакуацію, або ж люди ухилялися від вивезення, переховуючись у лісах. Тим, хто лишився, надавали право повернутися в рідні місця або, якщо цьому ставала на заваді близькість фронту, їх оселяли в таборах. Таким чином, там залишилася чверть первісної кількості населення, тобто загалом 90 000 осіб, з яких половину становили карели, а решту — здебільшого люди, виселені із центральних частин СССР. Найкращих і найпрацездатніших було закликано на військову службу чи депортовано, тож більшість становили старі й наймолодші люди.

Більших успіхів росіяни досягли в руйнуванні й вивезенні рухомого майна. У колгоспах переважно не лишилося коней і худоби, а запаси зерна було або спалено, або вивезено. Влада полишила населення надголодь. Із сіл вона встигла знищити лише деякі, а ось міста і промислові селища зазнали великої руйнації. Підсумком особливої ретельності, з якою було понівечено міста Петрозаводськ і Кондопога, стало те, що із житлової площі першого лишилася половина, а другого — заледве 20 %. А що п’ять із семи електростанцій було зруйновано, а із сімох великих лісопилень лише одна збереглася в сякому-такому робочому стані, промисловість фактично було виведено з ладу.

Відсутність місцевої адміністрації і ладу в економічному житті поставила окупаційну владу перед непростим завданням, виконання якого на основі спеціальних інструкцій вона спочатку поклала на командувачів корпусів і дивізій. Відповідно до них систему врядування окупованого терену треба було якомога більше наблизити до наявної у Фінляндії. Інструкції наголошували, що варто вживати таких адміністративних заходів, щоб вони оприявнювали і східнокарельським жителям, і за кордоном, що Фінляндія хоче підвищити добробут незалежно від національності чи політичних переконань мешканців. Населення треба було спонукати з власної волі долучатися до продуктивної праці.

Ці принципи передбачали довірчу взаємодію з людьми. Уже перші контакти вселили більше надій на це, ніж ми наважувалися сподіватися з огляду на вказівки щодо партизанської війни, які всупереч міжнародним нормам дав совєтський уряд. Ні з карельською, ні зі слов’янською частиною населення не виникло жодних непорозумінь.

Однією з ознак доброї взаємодії був створений у січні 1942 року для допомоги начальникові військової адміністрації дорадчий комітет, до членів якого головнокомандувач запросив деяких корінних карелів. Цей комітет, який збирався що третій місяць, мав право висловлюватися щодо засадничих організаційних заходів і ініціювати їх здійснення. Крім того, він міг зі свого постійного бюро в Петрозаводську стежити за діяльністю різних адміністративних органів. У лютому 1944 року я дав наказ замінити цей дорадчий комітет на представництво, створене на ширшій основі, проте план не встигли зреалізувати.