Від інформації з нейтральних джерел віяло схожим песимізмом стосовно долі Фінляндії. Побоювання, що в планах Москви було змусити нас здатися, справдилися, коли ми 23 червня отримали вимогу про капітуляцію. За тим, як розвивалася політична ситуація від осені 1939 року, було цілком зрозуміло, що Москва хотіла забезпечити собі повну волю дій у Фінляндії, доки не з’явився якийсь новий зрівноважний чинник замість Третього Райху. Це пояснює, чому умови укладання миру, які пролунали навесні 1944 року, були неприйнятними і чому совєтський уряд не взявся їх належно обговорювати.

Саме із цих причин СССР посилив своє військо, яке вже протистояло нам, тридцятьма дивізіями, чимало з яких були гвардійськими частинами, а також 2000 танків і важкою артилерією. Те, що вони — а частину них СССР зняв з Балтійського фронту — не встигли долучитися до великого наступу, який Червона армія розпочала 23 червня між Пейпусом і Прип’ятськими болотами, напевно було серйозним прорахунком росіян. Саме це вирішально вплинуло на те, що німецька група армій у балтійських країнах уникнула катастрофи і що зустріч російських і англо-американських армій не відбулася ще західніше, ніж це насправді сталося. Те, що наступ на балтійському напрямі взагалі почався так пізно, особливо дивує, адже західні держави вдалися до десантної операції ще 6 червня. Пояснення цього запізнення, можливо, криється в наступальних діях проти Фінляндії, які теж, як видно, не відбулися за графіком.

Мабуть, спершу росіяни сподівалися ось на що: аби змусити нас здатися, вистачить лише потужних сил, залучених до наступу на Карельському перешийку. Інакше важко зрозуміти, чому вони, розпочавши там операцію, дали нам 12 днів перепочинку на Свірському фронті і 11 — на Мааселькському перешийку, що уможливило перекидання чотирьох дивізій і однієї бригади на перешийок. Те, що ворог не зміг ефективно скувати наше військо у Східній Карелії та налетами авіації завадити нам перегрупуватися, мало вирішальне значення для боїв на перешийку, адже без свіжого підсилення наші задні позиції не вдалося б втримати.

Так само дивно, що супротивник після глибокого пробою нашої оборони біля Фінської затоки не скористався своєю перевагою, щоб скувати наші сили в центральній частині перешийка й перетяти комунікації на перешийку між Муолаан’ярві й Вуоксою. Якби це сталося, ми не мали б ані найменшої можливості відвести центр назад. Те саме стосується й перегрупування, здійсненого під час відступу, щоб посилити західну частину перешийка ціною послаблення східної. Замість маневрувати, супротивник сліпо встромився поглядом у географічний об’єкт Виборг. Брак оперативної уяви й маневровості, притаманний бойовим діям росіян під час Зимової війни, оприявнився й тепер і допоміг нам повторити той самий відступний маневр.