6-та дивізія й 15-та бригада дістали наказ рухатися на північ ще до прибуття головних сил. Німці відходили, мінуючи шосейки і знищуючи все на своєму шляху, включно з найменшими шосейними мостами й кульвертами, не кажучи вже про великі залізничні мости через могутні річки Північної Пог’янмаа. За таких обставин не вдавалося швидко їх переслідувати, і що далі просувалося військо, то більшими ставали труднощі з постачанням. Тут виник ще один дратівливий момент — російські частини без будь-якого пояснення перейшли державний кордон під Суомуссалмі, а також незадовго до того затверджену межу в Куусамо.

Коли перед нашим військом, яке намагалося наздогнати і скувати супротивника під час його відступу, постали небувалі труднощі, виникла ідея висадити десант у німецькому запіллі. Це завдання було доручено генерал-майору Паярі і його 3-й дивізії. Генерал-лейтенант Сійласвуо призначив операцію на 30 вересня, а пунктом десантування вибрав місто Кемі. Поблизу нього один з фінських батальйонів, ще перед початком воєнних дій, зайняв позиції, аби захищати підприємства у промисловому районі Каригаара. Попри те, що висаджуване військо могло сподіватися на плацдарм у німецькому запіллі, десантування в Кемі було складною операцією. Саме місто перебувало в руках німців, а на узбережжі стояла на позиціях їхня артилерія. А що вони поскидали залізничні вагони й усілякий брухт у глибокий порт, щоб ми не могли ним скористатися, висадження на берег мало відбуватися в невеликих суднах, які надходили б із зовнішнього рейду.

Увечері 29 вересня, коли військо уже ось-ось мало відпливати з оульського порту Топпіла, здійнявся лютий шторм, унаслідок якого годі було й подумати про десантування в Кемі. А в разі відкладання цієї операції виникав ризик, що план, який базувався насамперед на несподіванці, оприявниться. Надійшов наказ десантувати військо вночі проти 1 жовтня не в Кемі, а в порту Реюття біля Торніо. Після здобуття міста частина десантних сил мала перекрити німцям шлях для відступу долиною річки Торніойокі, а решта — рухатися на Кемі, щоб ударити їм у запілля. Водночас треба було атакувати кемське угруповання і з півдня.

Десантування в Реюття без підтримки авіації було ризикованою операцією, а надто з огляду на те, що в неї могли активно втрутитися німецькі військово-повітряні сили, які мали в руках усі летовища в цьому куточку країни. Те, що висадження десанту і здобуття Торніо, незважаючи на це, минуло вдало, треба вважати заслугою командирських здібностей генерал-майора Паярі. Успіхові сприяло й те, що торніоські шуцкорівці й солдати-відпускники зорганізували своєрідне народне повстання проти німців. Після того як до німців надійшла підмога, розгорілися жорстокі бої за місто.