Проте на півночі становище було несталим і вселяло тривогу.

7 вересня вийшов наказ евакуювати Лапландський лен, цивільне населення з якого треба було перевезти або на другий, південний берег річки Оулуйокі, або до Швеції. Завдяки допомозі і чудовим організаційним заходам шведської влади обтяжливе перевезення через державний кордон пройшло ліпше і швидше, ніж ми могли сподіватися. Знову дітям, жінкам і старим людям доводилося залишати свої домівки, і знову насувалися неспокій і війна.

Уночі проти 15 вересня, коли мій потяг стояв на станції Коувола, зі Ставки несподівано надійшла телефонограма. Німці зажадали від суурсаарського гарнізону скласти зброю, і коли вимогу було відхилено, атакували острів. Командувач військово-морських сил, генерал-лейтенант Вальве, наказав гарнізону оборонятися. Після жорстокого бою, у якому було взято в полон 700 німців, підполковник Міеттинен відкинув нападників від острова. Ця історія скінчилася тим, що після того як оборонці мужньо відбили атаку, росіяни їх інтернували.

Я привітав генерал-лейтенанта Вальве з його рішучими діями, а з другого боку, мені не лишалося нічого іншого, як констатувати, що німці своє нісенітною операцією полегшили наше становище саме тоді, коли Фінляндія постала перед доконечною потребою силою зброї змусити їх залишити країну.

Посол СССР у Стокгольмі дала зрозуміти, що делегація має вирушити до Москви якомога швидше. Однак коли представники прибули до Москви 7 вересня, їм довелося чекати ще тиждень на запрошення до Кремля. Увечері 14 вересня, за день до першого засідання, у прем’єр-міністра Гакцелля стався напад апоплексії, внаслідок чого він вийшов зі складу делегації, а кілька місяців по тому його кар’єра скінчилася. Отож на засідання пішли генерали Вальден, Гайнрихс і О. Енкелль. Керівником делегації після Гакцелля було призначено міністра закордонних справ Карла Енкелля, який негайно вирушив до Москви.

З повідомлень, які надходили найближчими днями, потроху ставали зрозумілими умови росіян для укладення перемир’я. Більшість вимог ми вже знали. Новим було те, що росіяни замість Ганко зажадали терен, розташований дуже близько від столиці — так званий Порккальський край, який складався з більшості волості Кіркконуммі разом з півостровом Порккала, а також із частин її сусідніх волостей (його треба було здати СССР в оренду на 50 років). Крім того, ми мали передати весь Петсамський край, тож у Фінляндії відбирали її єдиний порт у Північному Льодовитому океані. Суму репарацій зменшили від 600 до 300 мільйонів американських доларів, сплатити їх треба було за 6 років. Армію ми мали впродовж 5 діб відвести до кордону 1940 року і перевести на мирне становище впродовж 2,5 місяця від дати підписання угоди про перемир’я. Це означало, що німецьке військо нам треба виганяти чи інтернувати одночасно з мобілізацією. Крім того, аби полегшити Совєтському Союзу здобуття остаточної перемоги над Німеччиною, ми мали надати йому право використовувати південнофінляндські порти й летовища, а також наш торговельний флот до кінця світової війни.