За дотриманням приписів мусила стежити союзницька (російська) контрольна комісія. Угода про перемир’я мала набути чинності від моменту її підписання. Це означало, що не було змоги ратифікувати угоду звичним порядком, а, отже, парламент мусив її затвердити заздалегідь.

18 вересня уряд зібрався на засідання, щоб визначитися зі ставленням до умов. Порозуміння не було досягнуто, тож наразі це питання лишилося нерозв’язаним. Увечері того самого дня я розмовляв про ці умови з колишнім міністром закордонних справ Рамсаєм. Він вважав їх жахливими, але побоювався, що якщо їх не схвалити, можливі фатальні наслідки.

День не встиг добігти кінця, як з Москви повідомили, що совєтський уряд вимагає підписати угоду до 12 години наступного дня. З огляду на це я скликав уряд ще на одне засідання — на 5-ту ранку 19 вересня. До палацу Державної ради було викликано й генерал-лейтенанта Айро й полковника Паасонена, наданих урядові як технічних експертів. Я повідомив уряд про ультиматум росіян, а далі передав слово Айро. Його повідомлення закінчувалося висновком, що Фінляндія у найсприятливішому разі може встояти ще три місяці. Паасонен своєю чергою зазначив, що наступи і на Карельському перешийку, і на півночі від Ладозького озера вже проминули кульмінацію і що обороні, насамперед на північному сході від Виборга, допомагають надзвичайно сприятливі умови місцевості. Більшість залучених до наступу російських танкових і артилерійних частин перекинуто на Балтійський фронт, а це свідчило про те, що на жодну велику наступальну операцію не заносилося. Однак супротивникові знадобилося б не більш як два тижні, щоб знову сконцентрувати переважальні наступальні сили на перешийку. Крім того, треба було зважати на те, що стратегічне становище по-вирішальному погіршає, коли росіяни захоплять незабаром південний берег Фінської затоки.

Після того як висловилися військові експерти, я надав слово виконувачеві обов’язків прем’єр-міністра фон Борну, який по від’їзді міністра Енкелля до Москви був найстаршим за рангом. Барон фон Борн не заперечував проти прийняття умов, але у пройнятому глибоким песимізмом виступі емоційно висловив почуття смутку й тривоги присутніх перед тим, що тепер спіткає фінляндський народ. Я бачив, як уряд з важким серцем постановив подати умови на затвердження парламенту, а також просити його уповноважити делегацію підписати угоду про перемир’я. Парламент, скликаний на засідання того самого ранку на 7 годину, без довгих дискусій надав такі повноваження.

Коли делегати повернулися на батьківщину, я дізнався, що на момент підписання угоди 19 вересня між 11 і 12 годинами дня до них іще не надійшла звістка про ухвалу парламенту. Щоправда, посол Швеції, міністр Седерблум, через Стокгольм дізнався про прийняття умов і повідомив про це фінляндських представників, але жодного офіційного потвердження не надходило. У ті скрутні дні в Москві шведське посольство виявило до делегатів безмірну доброзичливість і готовість допомогти.