Як письменник виступав на сторінках української преси з оповіданнями і нарисами, які склали книжки «Червоні коні» і «День сонячного затемнення». Це – суворі, правдиві оповіді про сучасників, про тих, хто сіє хліб і добуває вугілля (сам родом з Кривого Рогу). Але вмів і поглузувати, посмішити, викрити ницість, дурість, безбатченківство – книжка «В пошуках братів по розуму». Тримав у руках перо критика: численні статті, рецензії (безкомпромісні), огляди: книжка «Українська література сьогодні». А ще я знаю Анатолія Шевченка як запеклого рибалку. Рибалили ми разом у різних місцях, рибалка він був дуже вмілий, і був на рибалці дуже милий: ти не встигнеш за ним назбирати хмизу, начистити картоплі, зварити юшку, над якою просто ворожив. І ось сидимо ми над річкою, над Прип’яттю чи над озером Добре на Волині, гомонить, гогоче багаття, потріскуючи на вогненних зубах хмизом, вода в річці темніє і темніє, десь за спиною на болоті кричить, неначе загублена душа якась птаха: «Кі-і-і», а ми дивимось на вогонь і точиться дружня, довірлива розмова трохи не до самого ранку.
Хіба можу, Толю, я забути тебе?
Недоспівана пісня (Маруся Чурай) Повість
Недоспівана пісня (Маруся Чурай)
І
І
Садок був за городом, а далі лужок, по якому в лозах і рогозі бігла невеличка річечка, що впадала у Ворсклу. По лужку петляла невеличка вузенька стежечка, але добре втоптана. І не нині, а за багато років, тими самими, колись ще дитячими ніжками, а нині дівочими і парубоцькими. Стежечка обминала ближній город і вбігала в город дальній.
Вони сиділи на лавиці під молодою розкішною вишнею. Ягоди рясно вродили, вони проглядали між листя неначе червоні яскраві зорі, а зорі згори здавалися спілими вишнями. Вона зривала по ягоді й подавала йому до губів, а він вдавав, що вередує, то відпихав їх, то хапав притьма.
Вона зірвана черешок з чотирма ягодами, піднесла йому, та в ту мить вдарив дзвін: «Бов-бов-бов-бов-бов».
– Пожежа, – сказала вона.
– Ні, на пожежу дзвонять тричі. А це – похід.
Вона здригнулася, серце їй замлоїло. Вона знала, що має бути похід, перший похід, у який піде Гриць, а все ж сподівалася, що то буде не скоро, а може, й зовсім не буде. Він підвівся.
– Марусю, я пішов, невідомо коли виїжджаємо, в удосвіта, а може, і вночі. А мені треба ще дещо зібрати.
Вона підхопилася. Обвила міцну Грицеву шию руками. Припала до вуст. Це вперше. Світ перемінився. Гриць побіг.
Маруся вийшла у вуличку. Там ішли люди, козаки вели в поводі коней, а з ними матері, сестри, діти.
Широка бита вулиця-шлях, була запруджена. Попід тинами стояли запряжені волами вози, козаки при конях, і ті ж жінки та діти. Старі діди стояли, поспиравшись на патериці, досвідченими очима обдивлялись козацький стрій. Маруся дивилася ліворуч. У Бобренків одчинились ворота і звідти, просто з двору виїхав верхи на чалому коні Гриць. Маруся ледве не зомліла, як побачила Гриця на коневі пририштунку. Чорний смоляний чуб вився з-під смушевої шапки із зеленим шликом на чоло, вуса ледь перекривають вуста, ніс з горбинкою, на лиці засмага, як на бронзових стольниках. Він під’їхав ще до двох козаків і зліз із коня. Один з тих козаків Іван Іскра товариш, приятель. У Івана Іскри біляві пшеничні кучері вибилися з-під шапки, лице кругле, а на щоках дівочі рум’янці. Він і сам соромливий, добрий. Дивився з-за Грицевого плеча на неї. Маруся знає, що він безтямно закоханий у неї, але ж ніколи й пів натяком не виявив того, про те приховано кажуть його очі. Та й знає, що вона Грицева.