Гаммер глянув на монітор.

— У нас не більше сорока хвилин, — прикинув він час і заходився шукати в мобільному номер телефону. — Там потрібна підмога. Він, імовірно, озброєний.

Стіллер кивнув, не зводячи очей з червоної цятки на моніторі. Цятка не рухалася.

— Може, треба перезавантажити чи що? — запитав він, пам’ятаючи, що комп’ютер уже, бувало, й раніше зависав.

— Та ні, не треба. — заперечив Гаммер. — Рух авта фіксується в реальному часі.

Однак послухався таки Стіллера й натиснув клавішу. Зображення на моніторі на мить зникло й знову з’явилося. Червона цятка далі стояла на тому самому місці, на шосе.

— Вони зупинилися, — промовив Гаммер. — Щось трапилося…

81

81

Коли два авта розминалися, тиск повітря від лісовоза розгойдав пікап.

Мартін щосили натиснув на гальма і різко звернув у «кишеньку» біля дороги. Пікап зі скрипом посунув юзом на заблокованих колесах по гравію. Коли авто нарешті зупинилося, Мартін обернувся до Вістінґа.

— Виходь!

— Розкажи мені, що тоді трапилося, — попросив Вістінґ.

Мартін похитав головою.

— Хай як там усе сталося, ми знайдемо вихід, — наполягав Вістінґ, намагаючись таки витягнути з Мартіна зізнання, заради якого він витратив свої вихідні. — Можливо, цієї миті усе здається катастрофою. Але моя робота й полягає у тому, щоб знайти розв’язання проблеми.

Мартін нахилився вперед, поклав голову на кермо. Якусь мить здавалося, що ось-ось здасться, натомість він витягнув з-під сидіння якийсь предмет. Пістолет. Пістолет весь час лежав в авті.

— Я хочу, щоб ти вийшов з машини, — повторив він, спокійно кладучи пістолет на коліна.

Вістінґ взявся за ручку.

— Спершу мені треба знати, що відбулося, — вперто стояв на своєму Вістінґ, ледь прочинивши дверцята авта.

Мартін судомно ковтнув.