— То була моя пропозиція, — почав він, і решту розповів уривчасто, рубаними фразами й словами, — поспіхом, наче за ним хтось гнався. — Ми були в Гайстаді. У друзів з роботи. Катаріна за кермом. Вона була вагітна. Я запропонував поїхати новою дорогою, яку ще не здали в експлуатацію. Її заасфальтували саме того дня. Асфальтований відтинок цілком чорний. Без розмітки. Неосвітлений. Я її не бачив. Аж її обличчя опинилося перед очима на лобовому склі.

— Нещасний випадок, — сказав Вістінґ, щоб пом’якшити обставини їхнього вчинку. — Вона була в темному одязі, без рефлекторів на куртці.

— Там стояв екскаватор, — розповідав далі Мартін. — За чверть години вже ніхто б і не сказав, що тут сталося, ми зачистили всі сліди. Лише на дорозі валявся її гаманець. Ми його підібрали. Все було добре, але ось арештували її хлопця, і Катаріна придумала оте з викраденням.

Слова посипалися ще швидше й сумбурніше. Усе, що він тримав у собі ці довгі роки. Ніби гать прорвалася. Мартін розказав, як протаранив вантажівку, щоб приховати сліди наїзду, і як той випадок вплинув на Катаріну. Як вона втратила дитину і впала в глибоку депресію. Як вона захотіла здатися поліції і як вночі 10 жовтня 1989 року приїхала до нього на роботу, намагаючись переконати його вчинити так само. Все закінчилося жахливо. Словесний потік Мартіна був неспростовним підтвердженням здогадів Вістінґа. Розмови у літній хатинці розворушили те, що лежало під самою поверхнею, і ось гать не витримала. Мартін терпів психічну драму Катаріни, доки не зірвався. А тепер перекладав усю вину й відповідальність за вчинене на неї.

— Досить! Виходь! — ще раз сказав Мартін, скинувши камінь з душі.

— Зробімо все, як належить, — наполягав Вістінґ.

Мартін підняв пістолет і змахнув ним убік дверцят, мовби виганяючи Вістінґа.

— Виходь! — гиркнув він.

82

82

Адріан Стіллер стояв посеред тісної кімнатки лабораторії «КК», широко розставивши ноги й схрестивши на грудях руки. Йому подобалося хвилювання, яке зринало, коли справа, зрушена з мертвої точки, починала набирати обертів. Йому подобався адреналін, відчуття відповідальності за щось надзвичайно важливе.

Гаммер поклав мобільний перед собою на стіл.

— Мабуть, у нього розрядився телефон, — сказав він.

Стіллер потер очі. У зіницях мерехтів барвистий калейдоскоп. Коли він знову глянув на монітор, червона цятка стояла на тому ж місці.

— Може, вислати туди цивільний автомобіль? — запитав він.

Гаммер знову вхопився за мобільний.

— Спробую в Телемарку. Вони найближче.

— Як з рештою команди?

— Збираються у гаражі.