— Помітний якийсь рух Генрієттиного авта?
Вістінґ знову глянув на монітор.
— Ні.
— Може, насолоджується спа-процедурами, — Тюле кивнув на карту. — Неподалік розташований спа-готель.
Вістінґ переклав мобільний у другу долоню.
— Їдеш сюди? — запитав він.
— Ще ні. Маю справу. Здається, я знайшов анонімного автора.
— Хто він?
Доки Стіллер розповідав, що він довідався від Веґарда Скоттемюра, Вістінґ, заплющивши очі, намагався пригадати імена з товстої папки протоколів допитів.
— Отже, він одружений, — констатував Вістінґ, коли Стіллер розповів про чоловіка з цуциком.
— Він мертвий, — виправив Стіллер. — Але я спробую поговорити з вдовою, його дружиною.
— Думаєш, вона щось знає? — засумнівався Тюле.
— У кожному разі, варто спробувати.
Зв’язок погіршився, ніби Стіллер заїхав у тунель. Тож вони закінчили розмову.
Вістінґ підвівся, підійшов до вікна, визирнув надвір, сховавшись за гардинами. Потім знову сів перед екранами. У кабінеті надовго запала мовчанка.
Тюле перевірив радіозв’язок, упевнився в контакті зі спостерігачами на вулиці.
— Треба було встановити нагляд ще й за Ліндбергом та Квамме, — пробурмотів він.
Вістінґ теж так вважав, але часу їх розшукати, щоб встановити маячки, не було.