За кілька секунд фургон з’явився на екрані й поїхав собі далі.

— Коли тепер темніє? — запитав Вістінґ. — О дев’ятій? О пів на десяту?

— Десь так, — відповів Тюле.

— Ще три години…

Чекання його дратувало. Вістінґ вставав, нипав туди-сюди кімнатою, знову сідав. Він крутився на офісному стільці, знічев’я висував і засував шухляди столу. Вони з Мортенсеном уже побували тут півтора тижня тому й нічого цікавого не знайшли. Він висунув іще одну шухляду, вийняв з неї матеріали про онкозахворювання, на яке страждала дружина Клаусена. Глянцева брошура приватної ізраїльської клініки презентувала нові експериментальні методи лікування ракових хворих. Бернгард Клаусен, певно, перебував у розпачі, коли занедужала дружина.

Вістінґ відклав матеріали набік, узяв телефон і почав читати всякі інтернет-газети.

— Темний «пасат», чоловік, — почувся голос у рації.

Щось у тоні патрульного змусило Вістінґа глянути на екран.

— Він проїжджає тут уже втретє, — додав полісмен. — Може, розвідує ситуацію.

Автомобіль з’явився на екрані й поволі поїхав далі.

Тюле схопився за рацію.

— Реєстраційний номер?

Відповідь прийшла не відразу.

— Орендований, працюємо, щоб знайти користувача.

— Це недобре, — завважив Вістінґ. — Якщо патрульні бачили його тричі, то й він їх тричі бачив. Ми могли проколотися.

Тюле покопирсався у своїй торбі й вийняв два багети.

— Може, хтось із місцевих мешканців, — сказав він, перекидаючи Вістінґові багет.