— З ким?

— З коханцем.

Обличчя Скоттемюра пополотніло. Стіллер розповів, як криміналісти дослідили місцевість навколо станції і знайшли сліди сексуальної активності між двома чоловіками.

— Одним із них були ви. Мені треба знати, хто ваш партнер.

Скоттемюр похитав головою, але не для того, аби заперечити слова Стіллера.

— Це вже не має значення. Він давно помер.

— І все ж… Я мушу знати ім’я.

Скоттемюр задумався.

— Він був одружений. Я не хотів би заплямувати пам’ять про нього.

— Ми розслідуємо зникнення людини як можливу справу про вбивство. Вам доведеться назвати ім’я, — наполягав Стіллер. — Або зараз мені, або згодом, на допиті в суді.

Веґард Скоттемюр схопив ручку, перебирав її у пальцях.

— Ми зустрічалися у басейні, — почав він. — Разом ходили в сауну, але це не були місця, де можна спокійно поговорити чи покохатися, тому ми домовлялися про інші місця зустрічей.

— Насосна станція, наприклад.

— Так, станція — одне з таких місць. Він був одружений, а я жив разом з батьками. Вони не повинні… вони нічого про мене не знають. Ми мали день для зустрічей, раз на тиждень. Він начебто вигулював собаку, а я бігав.

Стіллер подумки перебрав список, у якому Скоттемюр займав чільне місце. Там був і чоловік з собакою — останній у списку. Стіллер не пам’ятав прізвища, але з’ясувати буде неважко.

— Лише раз ми застали біля станції сторонніх. Загалом, це було дуже тихе місце.

— І ті сторонні з’явилися там у день зникнення Симона Мейєра?

— Під будівлею стояло авто, тож я розвернувся і побіг в інший бік.

— Яке авто?

— Універсал.