— Ні, — відмовився Тарас. Він і сам не знав чому, але хотів бачити, як з води витягнуть тіло. Якщо знайдуть його.

Коли вони відпливли від берега, Тарас був радий, що Цвілак і решта вирішили залишитися на суші. Надувний човен здавався великим, та, коли в нього сіли два водолази і склали на дно все спорядження, вони з Тіною ледь змогли примоститися на вузькій і незручній дерев’яній лаві. Холод, який на березі здавався стерпним, на відкритому просторі і вологішому повітрі пробирав до кісток. Тіна закуталася в куртку, і Тарасові здалося, що це один із тих днів, коли чоловік теж мав би під штани щось одягнути, аби зберегти хоча б крихту гідності.

Вони підпливли до буїв. Ґоля вимкнув двигун і прив’язав човен до одного з них. Розвернувшись до Тараса, показав йому рукою над гладінню озера на схід, у бік Старої Фужини.

— Оскільки вчора ми у цих позначених квадрантах тіла не знайшли, то сьогодні будемо працювати там, де нам би зовсім не хотілось, але схоже на те, що мусимо. У центрі Фужинської затоки. Ти знаєш, що це означає, Тарасе?

Тарас заперечно похитав головою.

— Жодної ідеї. Аквалангістика мені завжди здавалась якимось гейським спортом.

— Гейським? — пирхнув Ґоля. — А ви, значить, у нас сексімени в отих ваших шкіряних укорочених штанцятах і з едельвейсом на грудях?

— Це форма гірської групи. Ми вже давно перейшли на гортекс.

— Гейські?! — похитав головою Ґоля і приготувався до занурення. — Чорт, там унизу чотири градуси. Хіба словенська поліція має гроші на таке?

— Хіба гроші колись були проблемою? — запитав Тарас, і обидва чоловіки зареготали.

Через хвилину обидва водолази вже були у воді, і, звичайно, занурювалися вони так, що на Тараса вихлюпнулося чимало льодяних бризок. Він подивився на краплини, які вчепилися до гортексу двадцятирічної давності. Можливо, свого часу той гортекс і був водовідпірний, але тепер точно ні, і, мабуть, справді час придбати новий. Він стежив за двома темними фігурами, які поволі зникли у глибині, далі — за повітряними бульбашками, а коли й ті зникли, мусив подивитися на Тіну. Вона теж дивилася на нього і, схоже, давно. Дівчина всміхнулася, і Тарас відповів усмішкою. Якийсь час вони сиділи мовчки. Тарас прочісував очима узбережжя озера, ніби намагаючись щось там побачити.

— Тебе вже мучать докори сумління? — запитала Тіна, оскільки досі нічого не трапилося.

— Ще ні. А тебе?

— Ні, — відповіла вона, подивившись на нього із зухваліс­тю, якої він ніколи б від неї не сподівався. — І якщо відверто, я не впевнена, що будуть мучити.

Тарас запитально на неї глянув.