Тарас усміхнувся.
— Ти читав «Старого і море» Гемінґвея? — запитав Ґоля. — Тобі здається, що це гейський роман?
— Хіба я щось колись говорив проти рибалок?
— Якщо ви обоє в настрої, може, затягнули б його досередини, — обізвався другий водолаз. — Бо мене вже трусить як собаку.
Тарас розгорнув на дні човна чорний мішок, натягнув латексні рукавиці і за допомогою водолазів переніс потопельника. Він намагався не намочитись, але йому це не дуже вдалося; намагався тримати слизький труп подалі від себе, але зробив іще гірше і двічі мало не впав на нього. Тіна хотіла допомогти, та інспектор наказав залишатися на місці. Вже й так човен мало не залило. Сморід стояв нестерпний.
— А уяви собі таку тухлятину влітку, — сказав Ґоля.
Вони верталися на берег дивним товариством. Дівчина в червоному пуховику, промоклий Тарас, два водолази в чорному і чорний мішок на дні човна. Тіна мовчала, Тарас також, говорив лише Ґоля, який був у гарному настрої, і Тарас його розумів. Для нього це було як збирати гриби, і найбільший гриб лежав тут, перед ними. Якщо вони не знайшли б його тепер, на водолазів чекав би ще день пошуків у мерзлій воді.
— Темно як в зад... пардон, як у тунелі, — затнувся він, глянувши на Тіну. — Ті лампочки мало що допомагають. Я плив над самим дном, торкався його руками, але ледь-ледь, щоб не збовтати мул... Внизу таке м’яке лайно, така глазур на камінні, аж тут мені рука плутається в якомусь дроті, так мені здалося, що це дріт. Я піднімаю, підношу до очей і бачу, що це — волосінь. Чорт! Але я боявся сподіватись, бо, Тарасе, чорт забирай, я не думав, що ми знайдемо його так швидко. Навіть у ставках це довго триває. А такої волосіні на дні взагалі скільки хочеш. Ну, я повільно тягну волосінь, і до мене припливає вудка; на той момент я вже плив у хмарі мулу, але відчув запах. Піднявся на метр вище і повільно накручував котушку, як на риболовлі, і мене принесло до нього. Щось відомо, хто він такий?
Тарас розповів про припарковане авто на узбережжі, власника якого розшукують уже давно.
Ґоля його вислухав і ногою торкнувся мішка.
— Хто б міг подумати, що нам так пощастить.
Вони допливли близько до берега, і Тарас у групі людей упізнав Цвілака. Зрештою, це не було складно, бо він єдиний з усіх поверх одягу мав білий халат. У натовпі, що зібрався, стояли також двоє поліцейських у формі — вони вийшли з біло-синьої машини, припаркованої неподалік, а за поліцейською машиною стояла ще одна, з емблемою, яка не належала поліції.
Цвілак помахав човну, коли вони наблизилися, що видавалося дивним з огляду на обставини. Ніби він махав товариству туристів, які вертаються з водного туру озером. Та все ж інспектор помахав йому у відповідь. Емблема на білому автомобілі виявилася логотипом національного телебачення.