— Оскільки ми самі і... — дівчина озирнулася довкола, — just for the record[33]... Ні, я не була п’яна.

Тарас виколупав камінчик з підошви свого черевика і ­по­жбурив його у воду. Плюсь. Він стежив за дрібними хвильками, концентричними колами, які злилися з водною гладінню, перш ніж сягнули човна. Обернувся до Тіни.

— Трохи напідпитку, ні?

— В сам раз.

— Ну, як би там не було... Помогло.

— Мені сподобалося і було добре, якщо ти це мав на увазі.

Тарас кивнув. Рукою провів по мерзлій воді і ковзнув поглядом до берега.

Якою ж разючою була відмінність між цим озером улітку і взимку! Човен було прив’язано до буйків перед його східною, найбільш туристичною частиною, за якихось сто п’ятдесят метрів від пляжу, який у гарячі місяці був повнісінький, а по водяній поверхні пливли каное, надувні човни, дошки для серфінгу... Звідси відстань до готелю така сама, як і до Старої Фужини. Коли дівчатка були ще маленькими, вони, як і багато хто, часто приїжджали сюди, на замінник моря, і тоді він, звісно, не знав, запливаючи трохи далі, що під ним настільки глибоко. Тарас тихенько зітхнув. Неправда, що його не гризли докори сумління.

І було не просто добре. Було дуже добре, і було неправильно, а тому бентежно і небуденно, і було б добре, навіть якби було гірше, але гірше не було. Тарас роздягнувся, дозволивши білизні впасти на підлогу, переліз через її струнке тіло, яке, як і його, тремтіло на ліжку так, як тремтить тіло від холоду, погладив набряклі пиптики і тоді торкнувся їх язиком, стримуючи себе, щоб не накинутися на неї, і коли він уже намагався упіймати ритм, її, свій, ритм рипіння постелі, щоб не розбудити Цвілака, то вслухався у її приглушений стогін, який не могли стримати зціплені губи.

— Було дуже добре, — сказав він, і дівчина кивнула.

Коли все було позаду, вони якийсь час лежали поруч на спині і дивились у стелю. Потім Тіна лівою рукою навпомацки поводила по нічному столику, на який кинула свій одяг, з кишені штанів видобула пачку паперових хустинок, витягнула одну і витерла нею калюжку на животі.

— Мистецтво втримати рівновагу, варте захоплення, — сказав Тарас. — Ні крапельки не перетекло.

Вони приглушено засміялися.

Вони так лежали якийсь час, поки Тіна не обернулася до нього, лукаво всміхнулась і, провівши рукою між своїми ногами, не притулила середній палець до губ Тараса.

— Можна сісти біля тебе? — запитала дівчина.

— Можна.

Вона пересіла з іншого боку човна і притулилася до нього...

— Мені холодно, — сказала вона, мовби виправдовуючись.

Він обійняв її правою рукою за плечі і почав розтирати праву руку й спину. Тарас подумав, що, може, хтось дивиться на нього з берега. Той хтось мусив мати бінокль, аби щось розгледіти, та йому було байдуже. Він усміхнувся, уявляючи картину, яку підгледів би такий вуаєрист. Двоє закоханих у середині січня у човні посеред Бохинського озера, посеред січневої порожнечі, а ще смішніше йому стало, коли згадав, що пара чекає на свіжого потопельника, який був би вже на березі, якби рибалка не запанікував і не кинув вудку у воду... І виправив одразу в думках: потопельник свіжим не був.