— Ні, ні... — похитав головою Тарас і подивився на колегу. — Просто я розмірковую, в якому саме місці посередині озера він міг зіскочити з таким тягарем.

Тарас рушив у бік сигнальних стрічок і мало не штовх­нув репортерку, яка стояла біля оператора, — той намагався ­за­зняти все найцікавіше і тепер зосередився на самому Тарасові. Інспектор знав, що не зможе їх уникнути, тож навіть не намагався. Піднявши стрічку, він зупинився по той бік.

— Добрий день, — звернулася дівчина віком під тридцятку, простягнувши руку.

— Мабуть, не варто, поки я не помиюся...

Журналістка не зрозуміла.

— Ага, ну так... все ж... Я з радіотелебачення «Словенія».

Дівчина представилась і попросила хвилинку його уваги. Вона була ввічлива, і Тарас вирішив поводитися так само. Він відрекомендувався, розповів, що вони знайшли тіло чоловіка приблизно тридцяти років і встановлюють його особу. Причиною смерті швидше за все стало втоплення.

— Чи ця смерть пов’язана з тілом, яке ви виявили неподалік?

— Мені це невідомо.

— А зі смертю професора Хлеба? Якщо я не помиляюся, її розслідуєте також ви?

— І відповіді на це питання, на жаль, теж поки що не знаю. Нам невідомо.

— Гаразд, — відповіла дівчина і, на диво, зовсім не була розчарованою. — Ми б хотіли, щоб ви сьогодні ввечері прийшли на нашу передачу «Відлуння». Ви зможете?

Тарас усміхнувся.

— Такі речі вирішую не я.

Він запропонував зателефонувати у Люблянське управління поліції і поговорити з Бояном Дрваричем, його шефом, який, мабуть, сам захоче взяти участь.

— Нам би хотілося, щоб це були ви.

— Ну а я вам кажу, що вирішую не я.

Він довго й ретельно вимивав милом руки, якими навіть не торкався трупа, але все ж мав відчуття, що вони втягнули сморід. А його одяг? Він понюхав рукав. Нічого не міг сказати. Йому здавалося, що він смердить на весь світ. Чи може відбиток нестерпного запаху закарбуватися у мозку, як, наприклад контури сонця, якщо необачно подивитися на нього? Після цього інспектор пішов до автівки, дістав з наплічника лижні штани і перевдягнувся просто там, на стоянці. Вони теж були ще вологі від поту, та все ж краще так, ніж джинси, обидві штанини яких залило по коліна.

Тіну він застав над горнятком кави. Достеменно так. Дівчина тримала напій під носом і вдихала його запах. Цвілак пив чай з ромом, його горнятко стояло на столі, коли Тарас присів поруч. Очевидно, є люди, які до всього звикають. Тарас замовив каву і теж потримав її під носом. Гм-м, винен нещасливець з озера, чи просто кава була негодяща? Вона відгонила кислятиною.

— Що це на тобі? Знову зібрався на лижі? — запитав Цвілак, побачивши інспектора.