— І дізнався? — запитав начальник.

Тарас ніяково усміхнувся.

— Ні, бо ми ж самі нічого не знаємо. Чи ви могли б дізнатися, хто та жінка?

Начальних захитався на столі й наморщив лоба.

— Я можу спробувати. Але інформацію, яку ми в той чи інший спосіб зуміємо роздобути, ви ніде не зможете використати. Маю на увазі, в суді.

Тарас кивнув.

— Нам би лише дізнатися.

Начальник стенув плечима.

— Я можу спробувати, — повторив він. — Але Зідар знає, що у нас стіни мають вуха, і я впевнений, що після досвіду з прослуховуванням він іще довго не говоритиме того, чого не хотів би, аби ми знали.

Можливо, нам скаже, подумав Тарас. Ми полюємо на ту саму людину.

У машині він згадав про телефонний дзвінок. Це була Тіна. Тарас застебнув пасок безпеки, завів двигун і, коли виїхав зі Словенської Васі, на трасі між Мокроногом і Требінєм набрав номер. Спочатку Брайца.

Тіна зателефонувала в архів газети і замовила в приємного голосу з каринтійською вимовою все, що в них є про Зідара. Вона в кабінеті була сама, Брайц і Остерць ішли своїми слідами — куди б вони не завели.

— Я не думаю, що ми маємо щось у паперових версіях, — сказала працівниця.

Потім Тіна якийсь час провела за комп’ютером, втупившись в екран і думаючи здебільшого про своє.

«Дівчино, що ти робиш? — говорила вона сама до себе. — Через чотири дні роботи ти вже спиш з одруженим шефом. Ти нормальна? Яке виправдання ти собі придумаєш, коза ти така?»

Чи була вона в Бохині п’яна? Не настільки, щоб виправдовуватися цим. Чи вона шалено закохалася? Тіна задумалась... а задумавшись, страшенно злякалась... але ні, вона не була шалено закохана. Може, трішки.

Вона забула запитати працівницю, скільки часу треба, щоб вислати статті, це ж не мало бути довго? Чи ні? Її дратувало те, що вона в кабінеті сама. Не тільки тому, що не може нікого нічого запитати, — вона не хотіла перебувати наодинці сама з собою.

Як можна бути закоханою лише трішки? «Та ну, не вигадуй, ти не закохана, — сказала вона сама до себе і злякалася власного голосу. — Ти просто хотіла трахнутися, — сказала вона вголос зумисне грубо, — і не роби тепер з цього драми. Ніхто не дізнається, і це не повториться...»

Але ж повторювалося... Тарас отримав те, що хотів, вона теж, мусила зізнатися собі, і він не буде ризикувати, щоб про це дізналася дружина. Це все.

Може, варто ще раз зателефонувати в архів і запитати, скільки часу це займе? Як би вчинив Тарас? Мабуть, уже на початку розмови нагримав би на них.