— Я обіцяю вам сто тисяч євро в пакеті з«Меркатора», ­не­оподаткованих... — Зідар замовк, дивлячись Тарасові у вічі, — і я це говорю абсолютно серйозно...

— Якщо?

— Якщо ви дізнаєтесь ім’я того монстра...

Колір його обличчя вмить перетворився з контрольованого сірого на бузкову лють.

—...і збережете його ім’я для мене. Сто тисяч євро за те, що ви мені першому скажете, хто...

Його голос урвався хрипінням, ніби чоловік давився чимось, що проковтнув. Тарас спокійно спостерігав, як співрозмовник ковтає слину і стискає зуби.

— Мені б допомогло, якби я знав, про що взагалі йдеться.

Зідар рвучко підвівся, аж Тарас зірвався зі свого стільця. Та в’язень не збирався на нього нападати. Він відступив крок назад, ніби не знаючи, що вчинити, куди спрямувати свою лють, тоді вхопив стілець, підняв у повітря і тріснув ним по столі. Стілець розлетівся, й уламки разом із Тарасовим телефоном полетіли до дверей. Рештками стільця Зідар двічі грим­нув по столі, а тоді жбурнув у стіну два дерев’яні цурпалки. В момент, коли за Тарасовою спиною у приміщення забіг охоронець, Зідар упав на коліна і, впираючись долонями у підлогу серед решток столу і стільця, вивернув вміст свого шлунка.

— Дякую за пильність, але, я думаю, ми розберемося самі, — Тарас випровадив охоронця, який підозріло на нього дивився і забрався лише тоді, коли інспектор підійшов до дверей, щоб зачинити їх.

І навіть коли б не пішов, нічого б не змінилося: за наступні п’ятнадцять хвилин у кімнаті для допитів Зідар більше не заговорив. Він занурився у мовчання, і не було ніякого знаку, що він іще раз вирішить його перервати, що збирається зробити щось інше. Він стояв навколішки на підлозі у власному блювотинні.

У коридорі Тарас склав докупи корпус, задню панель і акумулятор — телефон розлетівся на три частини, коли Зідар трощив стіл. Тарас увів PIN-код, телефон працював. Його апарат уже тисячу разів падав на підлогу, був весь обтовчений, але й далі залишався у робочому стані. Очевидно, він був занадто дурний, аби просто взяти і здохнути.

Через п’ять хвилин Тарас уже був у кабінеті начальника тюрми. Інспектор його побіжно знав і сподівався, що той його згадає.

— Ви щось дізналися?

— Дізнався, що він знайомий із жертвою вбивства в Бохині, — відповів Тарас.

— Дівчина без голови?

— Так, ми нещодавно витягнули ще один труп, чоловіка, який працював на Зідара. Дрібна рибка. В нього голова була на місці.

— Ви впевнені, що Зідар знав і першу жертву?

Тарас кивнув.

— Дуже добре її знав. Тому він і погодився на розмову зі мною. Він хотів дізнатися, що нам відомо...