— Отож, — зітхнув Тарас і похитав головою, — бідолашна була живою...

Маленька брехня — подарунок богів, а Зідар не був тією особою, до якої він відчував прихильність.

— Отож ти тепер знаєш те, що знаю я. Ти можеш бути настільки люб’язним, щоб розповісти мені дещо навзамін.

Як жалюгідно — благати вбивцю і замовника вбивств про люб’язність.

— Наприклад, для початку, хто ця жінка?

Тиша у відповідь.

— Ну що ж, щиро дякую.

Тарас міг не витрачати часу на це. Зібрав світлини, протокол, склав у папку, підвівся, пішов до дверей, взявся за клямку...

— Я маю серйозну пропозицію для вас, інспекторе.

Тарас обернувся.

— Грошей вам не бракує, ні, але все ж.

— Отакої. Не бракує, значить?

На обличчі Зідара заграла легка усмішка.

— Я маю на увазі не вашу зарплату, а клініку вашої дружини...

Тарас знав, що під час таких бесід самоконтроль — це половина здоров’я, і вмів його зберігати, але зараз йому мало не відвисла щелепа.

— Ви не знали? — ще помітніше всміхнувся Зідар, і якщо Тарасові як поліцейському коли-небудь було соромно, то тепер. Як так сталося, що він не знав?! Як так сталося, що той паразит...

— Мій син. Він ходить у перший клас, тобто він є пацієнтом Аленки — вона ж Аленка, правда? — вже років шість-сім.

— І що? — сказав Тарас, навіть не намагаючись приховати, наскільки він приголомшений. Інспектор знову сів на стілець, витягнув телефон, подивився на нього — так зробила б людина, яка поспішає, — і залишив апарат на столі.

— Вам непогано ведеться, але я все одно зроблю вам пропозицію...

Він зупинився і чекав, поки Тарас прийде до тями, а його обличчя набере звичного виразу, який інспектор вирішив зберегти, незважаючи на те, щó ще прилетить з тамтого боку.