Задзвонив телефон. Тарас.

— Привіт, — сказала вона і з жахом відчула, що її голос тремтить.

— Привіт, — відповів Тарас, — що нового?

— Я дзвонила в архів... — «а в нього голос не тремтить», подумала вона розчаровано. — А ти?

Вона не хотіла цього, однак те «А ти?» прозвучало так інтимно, так непрофесійно, що вона вже хотіла додати: «Як минула бесіда?» або щось подібне, та він її випередив, схоже, не помітивши жодних нюансів.

— ...тому я наказав Брайцові й Остерцю порозпитувати на вулиці, ким може бути жінка, через яку Зідар трощив столи в тюрмі, а ти подзвони журналістам, які писали про нього, і запитай, чи є в них якісь ідеї. Хтось щось має знати.

— Це не дружина, — сказала Тіна. — Я перевірила.

Кілька секунд у трубці було тихо.

— Може, я несправедливий до нього, — нарешті обізвався Тарас, — але те, що я бачив, — це був вибух люті. Я не думаю, що...

Тіна чекала, поки він підбирав слова.

— ...якби це була дружина, ми б уже про це знали, — сказав Тарас. — Я поясню, коли буду в кабінеті.

— Бувай, — сказала вона і поклала слухавку.

Наступні півгодини асистентка подзвонила всім журналістам, чиї імена стояли під статтями, і зрозуміла, що розшукати журналіста — не така проста справа, як можна було подумати. Більшість редакцій, до яких вона намагалася додзвонитись, існували лише на інтернет-адресах, не було навіть секретарок, і, поки вона не добралася до першого, який дав їй контакти інших двох, пошуки були безрезультатними. Скупою, на жаль, виявилась і зібрана інформація після тих розмов. Тіна, щоправда, записала кілька імен, переважно старлеток, як та, про котру писали в статті, але всі вони були живими, всі — учасницями естрадних подій.

— Що я отримаю навзамін за свою інформацію? — запитав один із журналістів.

— Радість від того, що допомагаєте встановити справедливість.

— Давайте домовимося так, — він продовжував, ніби й не почув сказаного, — ви мені розкажете, навіщо вам ця інформація, і, можливо, я вам допоможу.

— На жаль, я не можу.

— Тоді я теж, на жаль, не можу, — сказав він і поклав трубку.

Якийсь час дівчина просиділа перед аркушем, на який виписала те, що їй здалося у статтях цікавим, і викреслювала пункт за пунктом, поки не залишилося нічого. Далі просто вбила ім’я Зідара в пошуковик і переглянула результати, які привели її до інтернет-сторінок двох телекомпаній — однієї приватної й однієї державної. Тіна переглянула всі сюжети про суд над Зідаром. Ні одна, ні друга журналістка не сказали нічого такого, чого б вона вже не знала. Тіна уважно розглядала кадри сюжетів і намагася не пропустити на них тридцятирічну жінку, але такої не було. Єдина жінка, на якій камера затрималася, була дружиною заарештованого, а вона, як Тіна вже переконалася, не могла лежати в холодильнику в Інституті судової медицини. І не була схожа на жінку, через яку в чоловіка може статися вибух люті.