— ...тому потім ми досліджуємо гени в малому геномі, про який я пояснював раніше, щоб отримати якомога подібніші риски.

Подушечкою вказівного пальця він постукав по картці на столі й подивився на Остерця.

— Ну, що ми скажемо? Наші чоловік і жінка є дядьком і племінницею чи ні?

— Є? — спробував щастя Остерць.

— Ні, — сказав директор і докірливо глянув на Остерця, мовляв, я ж так старався пояснити, ну як ти так?

Брайц милосердно дивився на одного й іншого, глянув на папір на столі, ніби хотів самостійно переконатись у правильності тверджень Ґолоба, пройшовся рукою по волоссю, що з часом добряче порідшало, поплескав себе по голові й подивився на Остерця.

— Сподіваюся, що тепер Тарас дасть нам спокій.

Вони жартували, і Тіні на мить здалося, що колеги говорять про неї. Ні, не про неї, але вона легко могла уявити чоловічі розмови про їхні подвиги. Чи вони з роками міняються? Вона щиро у цьому сумнівалася. Чи зможе вона стриматися і не розповісти про Тараса подругам? Мабуть. Бо звучало не дуже гарно: я переспала зі своїм шефом, старшим за мене. Шеф, здавалося, був у гарному гуморі — він сміявся разом з колегами, і вона почувалася трохи дурепою, коли згадала оте своє: «Я ніколи не бачила, щоб ти сміявся. Бла, бла... Я б хотіла побачити, як ти смієшся... Бла, бла...»

— Давайте обговоримо все, що знаємо, — сказав Тарас і розповів про зустріч із Зідаром у тюрмі на Добу.

— Мужик тобі запропонував сто тисяч євро, якщо ти йому першому скажеш, хто вбив ту нашу жінку? — запитав Брайц.

— Ого-го, — сказав Остерць.

— А ти відмовився? — якось неохоче запитав Брайц.

— Кімната прослуховується, — пояснив Остерць.

Тарас усміхнувся. Розумній людині, яка не потребує грошей, не важко відмовитися. Не тому, що кімната прослуховується, вона не прослуховувалася, а тому, що ти ніколи більше не відкараскаєшся від мафіозі, який тобі ті гроші дав. Нелегко було б відмовитися Брайцеві, який жив у будинку з дозволу колишньої дружини, але лише до того моменту, коли оживе ринок нерухомості і вони отримають за нього двісті п’ятдесят тисяч євро, за які він у Любляні купить однокімнатну квартирку. А ще важче було б Остерцю, який зі своєю сім’єю тісниться у металевому швидкомонтованому домі біля викопаного котловану під фундамент нормального мурованого будинку, який уже так довго чекає на продовження будівництва, що його залила вода.

— Тобто, той тип знає, хто та жінка, — сказав Остерць.

— Так, але не знає, хто її вбив. Про це в нього нема жодної ідеї.

— А Лап? — запитала Тіна. — Яка його роль?

— Якщо Лап — людина Зідара, він міг бути в Бохині за наказом шефа. Навіщо? Я не знаю.