«Якщо я ще раз почервонію, — поклялась вона подумки, — я піду і стукнуся об щось головою...»

— Що я помітила?

— Ти двічі звертала мою увагу на цю... деталь. Коли ми вперше їхали в Бохинь, я тебе запитав, що найсучасніша наука сказала б про труп без голови...

Тарас зупинився і чекав на реакцію дівчини.

— Я маю повторити? Мені здається, я тоді говорила щось про організованого вбивцю...

— Ні, інше.

Тіна здвигнула плечима:

— Не знаю, не пригадую.

— Ти сказала: «ненависть». І потім іще раз, у Хлеба: «Наскільки людина ненавидить, якщо готова вчинити щось подібне?»

— Ти думаєш, що вбивця один і той самий? — запитав Остерць. — А може, це все таки Вербич? От би Крістан зрадів.

— Вербич ненавидів Хлеба, в цьому ми переконані, і він його вбив. Міг ненавидіти і його... — Тарас хотів сказати «коханку», але передумав, — ...знайому, якщо перестрів її у Бохині, а її, нібито, бачив рецепціоніст у готелі. Але боюся, нам незабаром доведеться змиритися з тим фактом, що Вербича у грудні в Бохині не було, як не було і його телефону, а також із тим, що в нього не було малокаліберної зброї.

— Значить, це був Зідар, — сказав Остерць. — Ця жінка була його коханкою, але, коли його посадили в тюрму, вона вирішила жити по-своєму, і він наказав її вбити. Це не перший труп, який він залишає за собою.

— Він блював, коли я йому сказав, що... — Тарас замовк і ніяково завершив речення. — Я йому сказав, що вона була жива, коли їй відрізали голову.

— Що ти сказав? — перепитала Тіна.

Тарас стенув плечима.

— А навіщо йому ліквідовувати Лапа?

Тарас поплескав себе по голові, порозглядав невизначену точку на папках шафи, що стояла поруч, і знову заглибився в кількасекундні роздуми.

— Ненависть завжди дуже конкретна... — пробурмотів він.

А тоді, наче прокинувшись, витягнув з кишені мобільник, подивився, котра година, підвівся і потягнувся по пальто, яке висіло на місці звичної куртки.

— Я б дуже хотів залишитися з вами і теревенити про це до вечора, але, на жаль, не можу.