— Я медсестра, — захихотіла Моніка, в якої було вродливе обличчя і в сам раз повненьке тіло, як пізніше, коли вони їхали до Любляни, висловився Прелц.

— Ми б могли багато про що поговорити, бо ми з того самого цеху... — виплітав Прелц, а Тарас кивав головою.

—...а це Анастасія, вона займається торгівлею.

— Я працюю у маркеті в Солкані, — сказала Анастасія, висока, худорлява жінка, яка вагалася, чи має виявити таке саме захоплення інспектором поліції, як її подруга — лікарем-хірургом.

Тарасові довелося просидіти з ними дві години і спостерігати за шлюбним танком Прелца, перш ніж він отримав дзвінок, через який мусив терміново вертатися в Любляну.

— Якби мені довелося ще раз вчитись, я знову вибрав би медицину і хірургію. Ти собі не уявляєш, які вони стають податливі, коли чують про лікаря, — жалкуючи за втраченою нагодою, говорив Прелц десь перед Мартульком, бо потім заснув.

Про цей епізод Тарас Аленці не розповідав, хоча пізніше кілька разів питав себе, чому ні? Що сталось би, коли б він усе розповів?

— Ох, наш милий Райчик, він такий, — сказала б Аленка. — Якби він не бігав за спідницями, я б налякалася, що з ним щось сталося.

Деякі люди мають шарм, харизму, завдяки якій їм усе пробачають.

— Ти йдеш з ним попрощатися? — запитала дружина, показуючи йому на вхід у капличку, і Тарас кивнув головою.

Не любив він і запаху хризантем, не любив вінків, трун, і всього решту, і дурних думок, які лізуть у голову людині тоді, коли вона стоїть перед покійним, а поруч — зламана істота, дружина, мати чи дочка, чиє страждання ніяк не може зрівнятися з твоїм, якщо його взагалі хоч трохи було. Чи достатньо довго ти простояв перед труною або урною? Чи вираз твого обличчя був достатньо сумним? Чи слова співчуття прозвучали достатньо щиро й переконливо?

Тарас став у чергу до каплички, перед ним було, може, з п’ятеро людей, і повільно сунувся до дверей, а потім переступив через поріг. Бідолашного Райка не кремували, як він сподівався. Труна, погляд на яку закривали люди в черзі, була відкрита, а кришка стояла сперта до стіни. Так, як на похороні Тарасового товариша, який лежав зі спотвореним обличчям — таким самим, як коли в нього під ногами відламалася льодяна плита і він зрозумів, що його чекає п’ятдесят метрів падіння у підніжжя крижаного водоспаду. «Як збитий кіт», — подумалося тоді Тарасові. Коли Тарас підбіг до товариша, перед ним лежало щось м’яке, а коли захотів зробити масаж серця і штучне дихання, на нього бризнула кров.

Інспектор підійшов до покійного і підвів голову. Прелцові було шістдесят років, якщо він правильно запам’ятав, може, шістдесят один. А Прелц у труні мав вісімдесят, блякле волосся і гротескну маску, яку важко було уявити на обличчі людини, яку Тарас знав. Одне око напіврозплющене... Навіщо було так його спотворювати?