— Йдеш на похорон? — запитав Брайц.

Тарас кивнув головою.

— Хіба це не печально? — продовжував Брайц. — Лікар, повно грошисьок і всього, а тепер... Раз, і нема людини.

— А було би менш печально, якби в нього не було грошей? — запитав Остерць.

— Звичайно... — відповів Брайц, і це було останнє, що почув Тарас, зачиняючи за собою двері.

Розділ 42

Розділ 42

Похорон — наступна в Тарасовому переліку річ, без якої в житті можна було обійтися. Бо там відчувався не тільки жаль за покійним, а страх — хто стане наступним. Він? Коли Тарас почав займатися скелелазінням, їхня альпіністська спільнота була відносно маленькою, вони всі між собою зналися, і кожен загиблий був знайомим, на чий похорон треба було йти. З часом смерть підбиралася ближче, і раптом виявилося, що ім’я, написане на тимчасовому дерев’яному хресті, належало чоловікові, з яким Тарас їздив до Франції в Шамон-Мон-Блан, з яким мерз на вузькому виступі високо в скелях, чекаючи, поки розвидниться, а по дорозі додому зупинявся обабіч італійських трас і випивав по п’ять склянок пива й одну кока-колу, перш ніж ішов у туалет. Він настільки ненавидів похорони, що якийсь час не помічав людей, які думають навпаки. Дивовижно, але багато хто любив ходити на них, наче на якусь світську подію. Нагода поїсти, попити, поговорити зі знайомими. Живі заступають тих, хто пішов із життя.

День був сонячний і відносно теплий, почищені дороги — сухими, лише подекуди розповзався підталий сніг. Тарас прийшов до каплички серед останніх, бо перед дверми вже набралося багато люду. Інспектор помітив Аленку, впізнав кілька облич з Бохиня, Цвілака. Аленка стояла біля входу в компанії жінки, яка привіталася і співчутливо запитала:

— Ви ж були друзями, правда?

— Так, — підтвердив Тарас.

Аленка хотіла, щоб вони ними стали, і якби вони не були на похороні, на подібне запитання вона б відповіла: «У Тараса немає друзів».

Мав він їх, не мав їх, і що? Заприятелювати з кимось лише через те, що вони колись разом вибралися на Вршич?

— Так, саме так, — сказала б Аленка. — Нормальні люди знаходять друзів, п’ючи каву. Не обов’язково з ними підніматися на Еверест.

Кульмінацією їхньої дружби була велосипедна поїздка через Вршич у Тренту, де Прелцеві стало погано і Тарас мусив їхати через Предел до Кранської Гори по авто. Вернувшись, Тарас застав його у буфеті в кемпінгу біля річки Сочі в товаристві двох тридцятилітніх жінок, і Прелц страшенно засмутився через те, що в Тараса не було часу, щоб піти разом на вечірку, а «там побачимо».

— Це Моніка. Вона працює у лікарні в Шемпетері...