— Маєте підозрюваних?

— Так, кількох. Але вони завжди знаходяться.

— Ну, принаймні ми, всі, хто був на вечірці у Райка, поза підозрою.

Тарас усміхнувся.

— Звичайно, вбивство ж сталося за тиждень до того.

Балажич таємниче усміхався, ніби те, що він говорить, мало бути відомим і Тарасові.

— Я не це мав на увазі. Більшість із нас має там свої дачі. Нас запрошували на... Як це називається?

— На опитування?

— Так, якась жінка. Але ви тоді сказали, що вам би нюх підказав, якби у кімнаті був убивця. Я це мав на увазі.

Почулися перші такти похоронного маршу, і Балажич попрощався.

— Ви ж прийдете на поминки?

Вони йшли головною дорогою, потім звернули на бічну, а тоді на ще меншу і зупинилися перед викопаною могилою. Тарас весь час тримав Аленку за руку і дивився у землю під ногами, на гравійну стежку. Він не хотів бачити дат на пам’ятниках — дат народження і смерті. У гробницях спочивали не лише ті, чий час сплив, там лежали діти, в могилах були його однолітки, життя яких обірвав або рак, або п’яний водій, або ще щось, у могилі незабаром опиниться і дівчина без голови, і на її пам’ятнику стоятиме й ім’я, і прізвище, і дата народження й смерті, з яких кожен зможе зрозуміти, що вона була замолодою, аби вмирати. Вона лежатиме праворуч або ліворуч від когось, хто помер у дев’ятнадцятому столітті. Людина на цвинтарі починає усвідомлювати власну минущість, яку багато хто сприймає як якусь останню справедливість. Можливо, хтось мав з цього розраду, але не Тарас, та й справедливим це йому не здавалося.

Обабіч ями земля була чорна, а посередині — світло-коричнева глина. Надгробна плита закрита вінками; і коли прибула труна, працівники у фіолетових формах почали перекладати квіти, щоб звільнити місце для всіх. Тарас, не знаючи, куди себе подіти, кинувся їм на допомогу. Він узяв вінок з труни і поставив біля сусіднього надгробка, посунувши трохи інший вінок, який там стояв, щоб звільнити місце, і здивовано подивився на напис. Він зиркнув на Аленку й показав очима на надгробок.

— Потім... — шепнула вона.

На надгробку було написано: «Райко Прелц, 1980–1987».

Розділ 43

Розділ 43

— Ну, доведемо ще й це до кінця, — сказала Аленка, вішаючи сумочку на ручку великого масивного дерев’яного крісла у «Селянському домі», традиційному ресторані, де влаштовували поминки після похоронів на ближньому цвинтарі Жале. Люди — запрограмовані істоти, подумав Тарас, не набагато менше, ніж тварини, і коли все ускладнюється, діють інстинктивно. У цьому випадку: смерть–похорон–поминки–традиційний ресторан... Якось так. Тарас знав, що на них чекає: смажене м’ясо, смажена картопля, салат, яловичий суп, два види вина — біле і червоне, а на нього — яблучний чи помаранчевий сік. Це було наче продовження обряду. Він не міг уявити, щоб після похорону піти на якісь суші, це було недостойно. Коли стається щось переломне, фатальне, люди починають поводитися за наперед складеним планом.