Кілька людей усміхнулося.

— Доля розпорядилася так, що ми стали колегами. Робота лікаря складна, стресова і часом невдячна. Цьому треба протистояти і пильнувати, щоб не постаріти завчасно, щоб на твоєму обличчі, як ти любив казати, не намалювався сумний джокер. Зрештою, ти казав, що ми нікого насправді не вилікували, якщо кожен рано чи пізно пішов із цього світу. Ти рятувався гумором. І навіть коли твої жарти були грубуваті, а для когось занадто гострі, я не знаю жодної пані, яка пішла б не до чарівливого лікаря, а до когось іншого, навіть якщо він, вислухавши всі скарги, кидав: «Ха, бабцю, старі ми, що поробиш».

Знову кілька людей засміялося.

— Світ такий, яким ми самі його робимо, говорив ти не раз, і навіть коли в житті тобі бувало гірко, ти не зраджував цьому правилу. Я не пригадую, щоб ти коли-небудь скаржився, і таким ми тебе запам’ятаємо. Ми любили тебе, Райчику, і нам тебе бракуватиме.

Гірко, подумав Тарас. Що ж такого гіркого було у житті Райка Прелца, окрім його кінця?

Було ще два промовці — начальник університетського клінічного центру і, що трохи дивно, голова Добровського мисливського товариства, членом якого був Прелц, про що Тарас не знав. Потім заспівали ще дві пісні, обидві народні словенські — «Липа зеленіла», а як називалася друга, Тарас не знав. Тоді процесія рушила до могили.

— Ти гарно сказала, — прошепотів Аленці Тарас.

У неї були вологі очі, вона витирала сльози хустинкою, намагаючись при цьому не розмазати макіяж.

— Я рада, — сказала вона так тихо, що Тарас ледь розчув, — що все позаду. Що він не страждав. Ти бачив його стан у лікарні?

Тарас згадав, як напружилося Прелцове обличчя, наче він збирався закричати.

«Що він там не хотів би сказати, ви були останньою людиною, яка чула його голос».

— Як Карін це перенесла? І як переносить?

Аленка похитала головою.

— Вона завжди була витривалою, але... Райко — єдине, що в неї було, яким би він не був.

Після промови Аленки до Тараса підійшов Балажич, кивнув йому, подав руку, яку Тарас потиснув із відсутнім виразом.

— Як усе може обернутися, правда? Згадую, як він мене постійно підколював через це, — Балажич погладив себе по череві, якого не могло приховати навіть об’ємне пальто.

Тарас кивнув, і Балажич сказав іще кілька ввічливих фраз, на кшталт того, що сьогодні ми тут, а завтра нас нема, і Тарас кивав, мовляв, що поробиш...

— Слухайте, а як та ваша справа у Бохині? Те вбивство. Ви його розкрили?

Тарас похитав головою.

— Ще розслідуємо.