— Ммм? — блузку Бернадет уже зняла, а тепер розстібала тоненький шкіряний ремінець своєї модної, напрочуд короткої спідниці, яка закінчувалася трохи вище кісточок, виставляючи напоказ високі чобітки на ґудзиках, якими вона дуже пишалася. 

— Твій гаманець на столі. З собою ти його не брала. От мені й цікаво, за що ти купила хліб. 

Бернадет на мить спинилася. 

— Мала кілька монет у кишені. Г’ю, ми йдемо кохатися чи так і будемо говорити про закупи? 

То була брехня, і Стентон збагнув це тієї ж миті. Брехня, яка розбила йому серце. 

—  Берні, — сказав він, — ти пам’ятаєш той день, коли ми вперше зустрілися, в потягу? Коли ти сказала, що оплату за обід ми розділимо на двох і ти випишеш чек? 

Чи пам’ятала вона? Бо він пам’ятав, пам’ятав кожне слово. Про ту першу їхню зустріч він пам’ятав усе; ті спогади були йому дуже дорогі. 

— До чого ти хилиш, Г’ю? — спитала вона. 

— Ти сказала, що я можу дати на чай, якщо маю таке бажання, бо ти монет у кишенях не носиш ніколи. «Вони розтягують тканину і просто нищать силует». — Бернадет аж рота злегка роззявила, і він побачив ті милі, ледь нерівні зубки, які так любив. — Цю хлібину тобі дали в поліції, правда? Щоб ти мала чим пояснити свою відсутність, якщо я прокинусь, доки ти повернешся? 

Якщо у нього й залишались іще якісь щонайменші сумніви, то ледь помітне вагання, яке майнуло в неї на обличчі, умить їх розвіяло. Вона була сильна жінка, проте зараз грала роль приманки у пастці — становище, якому, м’яко кажучи, не позаздриш. А тут її спіймали на брехні, тож хоч-не-хоч доводилося прораховувати варіанти. Про це йому розповіли прегарні зелені очі, які раптом примружилися — лишень на якусь частку секунди, та від нього це не сховалося. 

Що йому все відомо, Бернадет збагнула відразу і заперечувати навіть не намагалася. Блеф закінчився. 

— Ти хворий, Г’ю, — сказала вона, і тепер уже на тих чарівливих смарагдових очах забриніли сльози. — Ти ж обманюєш сам себе. Тебе треба… ти маєш бути у… Г’ю, ти мусиш зрозуміти. Ти божевільний. 

І перед Стентоном розверзлася безодня самотності ще глибша, ніж могло примаритися у найстрашнішому сні. В ту безодню він тієї миті і падав. 

— Я не божевільний, Берні, але бачу, тобі цього не зрозуміти. Просто я попросив тебе повірити у те, у що ти повірити не здатна. Це для тебе занадто, я вже просік. 

«Я вже просік». Ще один вислів із іншого часу. Колись такі вислови їй подобалися. Вони несли щось нове. Тепер же він бачив на цьому милому веснянкуватому обличчі лише страх. Вона його боялася. Дуже боялася. 

— Г’ю, ти вбив імператора Німеччини, а провину приписав іншим, невинним людям, і їх тепер арештовують, арештовують цілими тисячами. Ти — маніяк. Злий маніяк. Маніяк-убивця. Я кохала тебе. Я справді тебе кохала, але ти хворий, тебе треба ізолювати.