— Так. Тих утопила я. 

— Бо вони були від ґвалтівників? 

— Ні. Просто на той час я вже знала, що дитині краще померти, ніж жити у таборі. Всім нам краще померти, і що молодшими, то краще — менше спізнаємо болю. 

— То чому ж тоді ти себе не вбила, KT503 b678? 

Бранка зітхнула. Над високими фортечними мурами її несамовитого гніву війнув подих безмежної печалі. Вона підняла обличчя догори, до затінку величного склепіння, де відлунював колись спів достоту божественних хорів. 

— Смерть — моя єдина приятелька, і я прагну опинитися в її обіймах, — озвалася KT503 b678. — Але сама я себе не вбиватиму. — Гнів, схоже, повертався. — Я зроблю так, щоб мене змушена була вбити Партія. 

— Партія не вбиває, KT503 b678. Вона добра і співчутлива. Великий Керманич дбає про всіх своїх дітей, зокрема й про тих, які заблукали. Партія не вбиває. Вона виховує. 

— Ґвалтуючи і катуючи. Убиваючи немовлят. 

— Так. Убиваючи немовлят, — тепер уже настала черга зітхнути товаришеві декану. — Як же так? — Голос його раптом сповнився сумом. — Дітовбивство як спосіб урядування? Як же ми дійшли до такого розпачливого стану? 

Він присунув зовсім близько до клітки стілець і сів на нього. 

Навколо, немов охоронці, поставали троє його соратників. На обличчях у всіх читався страх. Розпачливий страх. І водночас — щось схоже на розпачливу надію. 

— KT503 b678, я б хотів поговорити з тобою про історію, — сказав товариш декан. 

— А я хотіла б тебе вбити, — мовила KT503 b678. 

— Ні-ні, мене вбивати не треба, — не збентежився декан. — Ми з тобою дуже схожі. 

— Ми зовсім не схожі, товаришу декане. Ти — породження Партії, а її я ненавиджу всією душею. 

— Якщо ти вважаєш, що людина є породженням того, чому вона служить, то помиляєшся. Я дивлюся на все з погляду практичного. Якщо у цьому створеному Партією світі єдиним способом вижити й отримати бодай крихту комфорту є служіння Партії, то я, звісно, їй служитиму. Проте це аж ніяк не означає, що я — її породження. Насправді я зневажаю її точнісінько так само, як ти. Щобільше, як і ти, я всією душею її ненавиджу. 

— Вона повбивала твоїх дітей? 

— Так, якщо вже на те пішло, повбивала. Хоча то не були діти з плоті й крові, — відповів декан. — Моїми дітьми були мистецтво й культура. Вченість. Література. Живопис і поезія. Багатолика краса, ніжне й витончене дитя, і Партія вбила його ще до того, як я з’явився на світ. 

Та KT503 b678 більше не слухала. У минулому їй довелося пережити стільки найрізноманітніших допитів, що мотиви, які ховалися за словами й запитаннями партійних функціонерів, перестали цікавити її вже давно. Адже двоєдушність — їхня друга натура. Крім того, вона помітила дещо в себе під ногами. Там лежав гвинт: випав, мабуть, у когось із робітників, які монтували клітку. Може, вдасться відімкнути ним замок? Або взяти й увігнати його цьому-от товаришу деканові прямо в око, а потім втиснути пальцем у мозок. Можливо, тоді її нарешті вб’ють — і вона визволиться. Спочине вічним сном, як її коханий і їхня дитина.