Кепська виучка, геть кепська. 

Розглядаючи сліди, Стентон раптом збагнув, що «приземлився» той другий агент не там, не в тому самому місці, куди прибув він із МакКласкі. 

Щось тут не те, еге ж? Ньютонові координати були такі точні, а його «вартівня» — така маленька, що другий агент мав би прибути в те саме місце, що й перший, себто Стентон, й залишити свої сліди поверх Стентонових. 

Стривайте… по суті, він узагалі мав би звалитися Стентонові на голову. Адже скориставшись тими самими, отриманими від Ньютона координатами, новий хроносит мав прибути в те саме місце і в той самий час, що й він, чи не так? 

Стентон аж кулак прикусив, намагаючись зосередитися. Сенґупта говорив про час як про вигинисту іграшкову пружину, витки якої перетинаються, де їм заманеться; щось подібне відбувалося тієї миті і зі Стентоновими думками, і він докладав неабияких зусиль, щоб у цій плутанині розібратися. 

Повернувся подумки у передріздвяний вечір 2024-го. До лекції, яку читав Сенґупта у Великій залі Трініті-коледжу сім місяців тому. Два всесвіти тому. Знову почув наспівний голос, який англійською з індійським акцентом пояснював, що рух часу подібний на рух планет, тобто не зовсім симетричний. 

«У міру того, як кожна просторово-часова петля здійснює свій рух, час і простір примножуються, як‑от у випадку високосних років. Тож хоча моменти відбуття та прибуття одночасні, насправді наш мандрівник у часі прибуде через п’ятнадцять хвилин після того, як відбуде». 

Отже, простір дещо змістився, тому Ньютонові координати припали цього разу на трішечки інше місце. Трішечки далі від арок, під якими ще лежало старе вино, а тіні були такі густі, що порозганяти їх не міг навіть промінь його ліхтарика. 

Час змістився також. 

«Стрибнув» на чверть години. У цій версії століття Стентонові та МакКласкі мало на п’яти не наступали. Ледь устигли вони вибратися з погреба, прокрастися коридором повз медсестру й зіткнутися на вході з лікарем, як інший мандрівник-хроносит уже був тут, з шумом-гамом кинувся за ними, підняв на ноги цілий будинок і вбив ту медсестру й того лікаря. 

Стентон спробував уявити собі того, хто залишив ті інші сліди. Який він? З якого майбутнього прибув? 

Що мав намір змінити? 

Століття, у якому він жив, почалося з того, що ерцгерцог вижив, а кайзер загинув… 

Так, кайзер загинув. 

І його вбивство стало, безперечно, найбільшою на ту мить сенсацією нового століття. Отримавши шанс змінити минуле й озираючись назад, будь-які майбутні хроносити майже напевне дійдуть висновку, що якраз той замах і був поворотним моментом історії.