Наступний автобус над’їхав не за хвилину. 

На це пішло сто одинадцять років. 

Відколи вони з МакКласкі вперше залишили у цьому погребі свої сліди, минуло понад століття. 

Оце й була страхітлива, моторошна правда. 

І тепер те століття прирекли на небуття й забуття точнісінько так само, як те, з якого прибув у 1914-й Стентон. Часову петлю запустили спочатку ще раз. Тож зараз ішла вже не друга, а третя версія двадцятого століття. З іншого майбутнього — того, яке створив він, Стентон, — прибув інший агент. 

Прибув, щоб змінити минуле. 

Минуле, яке створив — і прожив — Стентон. 

Отже, його місія зазнала невдачі. Хай що діялося у тому столітті, хай які події розгорталися після того, як він урятував ерцгерцога й убив кайзера, це було, очевидно, щось достоту жахливе. Можливо, не таке жахливе, як у його столітті, але достатньо кепське, щоб у новому 2025-му нове покоління хроноситів зібралося і вирішило скористатися розрахунками Ньютона, щоб змінити історію знову. Стентон, отже, історії більше не творив. Сам був тепер лише частиною історії, яку прибув змінити новий агент хроноситів. 

Він опустився навколішки у пилюку. Туди ж випав йому з руки ліхтарик. 

Отже, він, Стентон, прожив ціле друге життя. А проте не знав про те життя нічогісінько, бо і його самого, і цілий світ перезавантажили. Тієї миті, коли у 1914-й ступив новий хроносит, друге життя Стентона щезло з історії так само, як щезло й перше — у мить, коли у той рік прибув він сам. 

Що ж із ним було? 

Чи розшукав він Берні? А дітей мав? Скільки прожив? І як помер? 

Хтозна, цілком можливо, що й не було в нього ніякого життя. Може, опинившись тут минулого разу, він просто поклав на ось цей дерев’яний столик свого листа, а тоді спустився вниз до Галатського мосту і кинувся сторчголов у Босфор. 

Так чи інак, жодного значення це не мало, бо нічого такого не було. Історія розпочала новий відлік уже не вдруге, а втретє. Стентонове життя починалося втретє, у третій версії двадцятого століття. І Кессі була з ним лиш наприкінці першої з цих версій. 

А проте за його відчуттями після її смерті не минуло ще й року. 

Він підняв ліхтарик і заходився знову вивчати нові сліди. Їх, очевидно, залишили грубі, важкі чоботи з окованими сталлю підборами та носаками, хоч і невеликі, на кілька розмірів менші, ніж його власні. У такому взутті пройти коридором нагорі не привернувши уваги було абсолютно неможливо, навіть якби грамофон у кімнаті грав на повну гучність. Нічого дивного, що новий посланець хроноситів потривожив медсестру й лікаря і змушений був їх позбутися.