Не так, однак, сталося, як йому гадалося. 

— Он як? Незмінна, кажете? — сердито перепитав Ньютон. — Та невже? 

— Звичайно, незмінна! 

У відповідь Ньютон гримнув кулаком по столу, вже вдруге того пополудня перекинувши своє вино. 

— Що значить — «звичайно, незмінна»?! — закричав він. — Що це за аргумент такий? Ви ж викладач, Бентлі! Стверджуєте принаймні, що викладач! У такому разі вам має бути відомо, що просто висловити певне твердження недостатньо. Треба ще бодай якось продемонструвати його істинність, надати якісь підтвердження, навести докази! 

Тут уже від напускного спокою Бентлі не зосталося й сліду. 

— Докази?! Які ж тут можна навести докази, окрім тих, на які вказує елементарна логіка? — підвищив він голос і собі. — Час є час. Цокає собі від початку до кінця та й усе. 

— А от і не все, телепню! — гиркнув Ньютон. — Невже я й справді єдина на землі людина, яка це збагнула? Час не лінійний. Він не біжить собі усталеним шляхом, ніби дорога з Лондона до Йорка. Він не має початку і не має кінця. Для двох різних людей, для двох планет, для мільйона зірок він зовсім не однаковий. За різних обставин час різний. Адже він — відносний! 

— Прошу вас, сер Ісаак, заспокойтесь! — заблагав Бентлі, стривожений такою гарячковою реакцією Ньютона. Він уже шкодував, що зопалу дозволив утягнути себе в дискусію, і зовсім не хотів, щоб найвідоміший у світі вчений сконав у нього на очах у його ж таки вітальні. — Жодна людина на землі не захоплюється вашим генієм більше за мене, але що ж відносного ви знайшли у часі? Час є час. Прислухайтесь онде до годинника: чуєте, як він цокає? Відмірює секунди, однакові для всіх і для кожного. Ось секунда ще в майбутньому — а ось ця секунда вже в минулому. І ці секунди, звертаєте ви на них увагу чи не звертаєте, знай собі цокають, минають одна за одною — тут, там, повсюди. Цок-цок — минула ще одна! У цій кімнаті. На сонці. Серед зірок. На небі й у пеклі. Цок-цок. Отак, секунда за секундою, й рухається Божий усесвіт від дня сотворення до дня Страшного суду! 

— Цок-цок, цок-цок! Ну про що ви мені тут торочите, недоумку?! — крикнув Ньютон, зіп’явшись уже на ноги і потрясаючи кулаком у повітрі. — Те, що відмірює своїм цоканням ваш годинник, декане Бентлі, — це, цілком очевидно, людський винахід. Доволі зручний, погоджуюсь, винахід, який дає змогу впорядкувати день, надаючи уявної форми досвідченню часу в межах, окреслених нашою здатністю бачити і чути годинник. Це ж має бути просто-таки разюче очевидно, навіть для вас! А ці ваші тверді й незмінні секунди абсолютно не тверді й аж ніяк не незмінні. Час — сутність таємнича і гнучка, повсюди різна — бо відносна.