— То ми вб’ємо Люксембург, — сказала Кейті, пальцями відриваючи собі шматки стейка і ковбаси. 

— Так. 

— А потім я уб’ю Штрассера. 

— Якщо хочеш. Йому зараз лише двадцять два роки. 

— Мені байдужісінько, нехай хоч двадцять два місяці чи двадцять два дні. Я розірву того виродка на шматки голими руками, а його серце з’їм, коли воно ще битиметься. Далі повбиваю всіх членів його комітету, навіть тих, які нині ще діти. Потім розшукаю батьків тих, які ще не народилися, і також повбиваю. І то повбиваю у страшний спосіб. У відплату за злочини, які тепер уже ніколи не скоять. 

Кейті припала до графина з водою і досхочу напилася. Алкоголю не вживала ні краплі: мовляв, ясна голова, коли в інших мізки затуманені випивкою, — велика перевага, перевірено колись уже не раз. 

— А тоді, — повела далі вона, витерши рота жилавою, помережаною наколками рукою і втупившись важким поглядом у Стентона, — тоді я, можливо, вб’ю і тебе, бо, правду кажучи, все це, геть усе — твоя провина. 

Той очей не відвів і на виклик відповів. Такої долі собі не просив. І врешті-решт сам утратив дітей. 

— Може, ти й маєш рацію, Кейті, — спокійно відповів він. — Хоча, думаю, ти ще переконаєшся тоді, що вбити мене не так і легко. Згоден, я і люди з мого часу справді розбудили страшне лихо. Та коли я побачив, що все пішло не так, то справи не покинув. Міг би відійти вбік, але не зробив цього, натомість розшукав і врятував тебе. І саме тому ми маємо зараз шанс скористатися всім, що знаємо, і спробувати ще раз. У моєму столітті казали, що на третій раз удача має посміхнутися. У вас теж була така приказка? 

— У моєму часі, Г’ю Стентоне, не було ніякої удачі. І слово, і саме поняття були заборонені. Всім керував Великий Керманич — на благо миру й загального добробуту. Удача — це поняття буржуазне. 

— Ну, а тепер покеруємо трохи ми. І цього разу зробимо все правильно. Саме тому, перш ніж узятися до здійснення нашого плану, нам треба ще раз з’їздити у Константинополь, побувати у тому погребі, з якого ми тут уродилися. 

— Навіщо? 

— Бо якщо ми створимо краще століття, треба, щоб воно таким і залишилося. Тому біля мого листа з пересторогою має лежати і твій. 

47

47

Подорожувати з Кейті було непросто. В її часи хроносити не мали ані ресурсів, ані технічної можливості забезпечити свою агентку документами та грішми у різній валюті. До них дійшло зовсім мало артефактів початку двадцятого століття, які можна було підробити. Низка «культурних» революцій та чисток знищила все, що свідчило про дрібнобуржуазне минуле, — величні будівлі, музеї, картини, книжки. Від часів, які передували тому моменту, коли до влади прийшла династія Великих Керманичів, не зосталося практично нічого.