Стентон змовк. Скориставшись його відмичкою, вони проникли всередину шпиталю і прокрались у погріб. 

Внизу все було так само, як тоді, коли він побував там востаннє: дві вервечки слідів, крісло і столик, на якому лежав його лист у майбутнє. 

— Твоя історія, — озвалася Кейті. — Та, яку я знайшла. 

— Ні, — виправив її Стентон, — ту, яку ти знайшла, я залишив на початку століття, в якому ти народилася, того століття, яке створив я і яке щезло тієї миті, коли ти ступила в минуле і знову перезавантажила історію. А цього листа я залишив уже в новій версії двадцятого століття, яку твориш ти. В якій ти помреш. Цей лист до останньої молекули такий самісінький, як той, що його ти знайшла, але існує вже в іншій версії часу. 

— Що ж, сподіваймось тоді, що ця версія стане останньою, — відповіла вона. 

А тоді підійшла до столика і поклала біля Стентонового конверта ще один. Історію свого двадцятого століття. Перелік жахливих нещасть, укладений упродовж довгих годин, які вони провели у потягу. 

Два описи різних версій майбутнього лежали поряд, одна біля одної. Обидві страшні, але друга — набагато страшніша за першу. 

— Готово, — мовила Кейті. — Тепер, якщо цим шляхом вирушить новий мандрівник у часі, буде принаймні якийсь шанс, що він також дізнається про все те, що відомо нам. 

— З іншого боку, — відповів Стентон, — якщо наша місія виявиться успішною, якщо ми зуміємо запобігти німецькій революції, то ніякого нового мандрівника у часі, може, й не буде. 

— Може, — сказала Кейті. 

Стентон перевів промінь свого ліхтарика зі столика, біля якого вона стояла, у бік темних ніш із запорошеними старими пляшками. 

На півдорозі між слідами Кейті й тими нішами виднілися його сліди. Він посвітив ліхтариком у темряву, під склепіння. 

І раптом у голові в нього блискавкою майнула одна думка. 

Думка, від якої його серце аж похололо. 

Він рушив у бік тієї темряви. 

— Куди ти? — запитала Кейті. 

— У минуле, — сказав він. — Твої сліди — перед моїми. Я прибув сюди змінити історію і зробив це. Минуло століття, і сюди з тією самою метою прибула ти, але час трохи посунувся — і вартівня змістилася. Точнісінько, як казав Сенґупта: «У міру того, як кожна просторово-часова петля здійснює свій рух, час і простір примножуються». 

— Вартівня? — перепитала Кейті. — Сенґупта? Про що це ти? 

Стентон не відповів. Був уже під першою аркою. 

А там освітив ліхтариком долівку. Відбитки? Хтозна, можливо, й були колись, але так припали потім пилом, що тепер їх і не розгледиш, тож певності немає. І Стентон знову посвітив на пляшки, що чорніли тут-таки на полицях.