— Я теж не одружений, — тихо відказав лікар і знову знітився.

— Ага, теж. — Маттеї похмуро замовк. — Послухайте, Лохер, — почав він знову. — Я дивився уважно і не відводив очей, як мій наступник Генці, людина цілком нормальна. На траві лежав знівечений труп, тільки личко зосталося неушкоджене, дитяче личко. Я пильно дивився. В кущах валялася червона сукенка й печиво. Але й це ще не було найжахливіше.

Маттеї знову замовк. Наче злякався. Він належав до тих людей, що ніколи не розповідають про себе, а тепер він змушений був розповідати, бо йому міг допомогти тільки цей невеличкий, схожий на птаха лікар із кумедними окулярами, тож треба було щиро довіритися йому.

— Вас, безперечно, здивувало, — нарешті повів Маттеї далі, — що я й досі тиняюся по готелях. Я не хотів жити, як звичайні люди, я прагнув підкорити їх собі, а не страждати разом із ними, прагнув бути вищим за них, давати собі раду й керувати ними, як технік якоюсь машиною. Мені стало сили дивитися на замордовану дівчинку, та коли я опинився перед батьками, то не витримав, мені захотілося втекти від тієї садиби «На мочарах», яку, мабуть, прокляв Бог, і тоді я пообіцяв батькам знайти вбивцю, присягнувся спасінням своєї душі, аби тільки не бачити їхнього горя; пообіцяв, байдужий до того, що не зможу сповнити обіцянки, бо повинен летіти до Йорданії. А потім я знов опинився в полоні звичної байдужості, Лохер. Як це було бридко! Я не боронив крамаря, не втручався в події. Знов я був той байдужий Маттеї-капець,як мене прозвали «на дні». Я сховався за спокій, за зверхність, за закон, за нелюдяність, аж поки побачив на аеродромі дітей.

Лікар відсунув свої нотатки.

— Я повернувся. Далі ви знаєте, — сказав Маттеї.

— А тепер?

— Тепер я прийшов до вас. Бо не вірю в крамареву провину і хочу дотримати своєї обіцянки.

Лікар підвівся, став біля вікна. До кімнати увійшов санітар, за ним другий.

— Ідіть у відділення, ви мені не потрібні, — мовив лікар.

Маттеї налив собі чарку коньяку й засміявся:

— Чудовий «Ремі Мартен».

Лікар і досі стояв біля вікна, втупившись у темряву.

— Чим я можу вам допомогти? Я ж не криміналіст, — збентежено сказав він. І раптом, повернувшись до Маттеї, спитав: — А чому, власне, ви не вірите в крамареву провину?

— Ось гляньте.

Маттеї поклав на стіл перед лікарем аркуш паперу й обережно розгорнув його. То був дитячий малюнок. Унизу праворуч виднівся кострубатий підпис «Грітлі Мозер», а посередині — намальований кольоровими олівцями чоловік, високий, вищий за ялини, що стриміли навколо, наче дивовижні стебла. Він був намальований так, як малюють діти: «Крапка, крапка, кома, риска, а до того ще й кільце, от і маємо лице». Чоловік був у чорному капелюсі і в чорній одежі, а з його правиці — кружала з п’ятьма рисками — падали, наче зірки, шпичасті грудочки на малесеньку дівчинку, ще меншу, ніж ялини. Нагорі, власне, вже на небі, стояла чорна автомашина, а поруч — дивовижний звір з якимись чудернацькими рогами.