— Гонщик?

— Еге.

Я набрав номер «Брайтінгергофа» і попросив, щоб до телефону покликали доктора Бенно. Трубку взяв директор Педролі. Він поцікавився, хто дзвонить.

— Шпет. Адвокат.

— Він знов дає їй лупки! — засміявся Педролі. — Підійдіть до вікна, самі почуєте.

— Я на Цельтвег.

— Дарма. Крику тут на все місто, — сказав Педролі. — Гості вже розбігаються з мого готелю!

«Порше» стояв припаркований на Шпрехерштрасе. Фантер сів зі мною, і ми поїхали.

— Через Гегібахштрасе, — порадив Фантер.

— Це ж який гак! — заперечив я.

— Байдуже. Моніка потерпить.

Поблизу Клусштрасе перед знаком «Стоп» Фантер вийшов і сказав.

— Назад поїдете цією ж таки дорогою.

Кінець жовтня. Дерева багряні й жовті. На вулицях опале листя. Коли я під’їхав до готелю-люкс.«Брайтінгергоф», Моніка Штайєрман уже чекала мене на тротуарі, і на ній не було нічого, крім чорної чоловічої піжами без лівого рукава. Тілиста. Коси руді. В очах цинізм. Гарна. Змерзла. Під лівим оком підпухлий синець. Губи розквашені. Гола рука подряпана. Дівчина помахала мені, сплюнула далеко від себе кров’ю. А біля під’їзду лютував Бенно — також побитий і подряпаний. Його тримали два носії. З усіх вікон готелю виглядали люди. Навколо Моніки зібралися роззяви — витріщаються на неї, шкірять зуби. На вулиці повно машин, вже з’явився поліцейський-регулювальник. У білому спортивному автомобілі похмуро сидів молодий блондин — мабуть, Куксгафен, «юний Зігфрід». Він вочевидь уже зібрався рушати. З дверей вийшов директор готелю Педролі — невеличкий, жвавий чоловічок — і накинув дівчині на плечі хутряне пальто. Видно, дороге, я на них не розуміюсь.

— Ви змерзнете, Моніко. Змерзнете ж!

— Я ненавиджу хутряні пальта, ти, лайнюк! — огризнулась вона й пожбурила те пальто йому на голову.

Я зупинився біля неї і сказав:

— Мене послав Лінгард. Я Шпет. Адвокат Шпет. Вона ледве залізла в «порше».

— Ви геть побиті, — мовив я.

Дівчина кивнула головою. Потім подивилася на мене. Я саме хотів був рушити, але її погляд збив мене з пантелику.