— Ми з вами досі ніде не бачились? — запитала вона. Розмовляти їй було важко.

— Ні, — збрехав я і рушив.

— Куксгафен їде за нами, — сказала вона.

— Нехай їде.

— Він гонщик.

— Формула один.

— Ми від нього не відірвемось.

— Ще й як відірвемось! Куди?

— До Лінгарда, — мовила вона. — До нього додому. — Куксгафен знає, де живе Лінгард?

— Він не знає навіть, що є такий Лінгард.

Перед знаком «Стоп» на Гегібахштрасе я, як і належало, зупинився. На тротуарі стояв у поліцейській формі Фантер. Він ступив до «порше» й зажадав мої папери. Я дав. Він переглянув їх, чемно кивнув головою. Тоді підійшов до Куксгафена, що мусив зупинитися позад мене, й заходився ретельно перевіряти і його папери. Потім Фантер обійшов спортивний автомобіль — неквапно, статечно, раз у раз зазираючи до паперів. Куксгафен, як я помітив у дзеркало, вилаявся. Я ще встиг побачити, як йому довелося вийти з автомобіля, як Фантер довго видобував з кишені записника, але потім я поїхав по Клусштрасе в бік озера, через Геевег до Біберлінштрасе й далі до Адлісберга, про всяк випадок зробив ще кілька об’їздів, а тоді помчав по Катценшванцштрасе до Лінгарда.

Машину я поставив біля хвіртки. В сусідньому будиночку жив, певно, Єммерлін. Я десь вичитав, що сьогодні йому саме сповнилося шістдесят років, через те на вулиці — загалом, мабуть, досить тихій — стояло так багато машин. Гостей Єммерлін приймав у саду. На наших очах під’їхав Штюссі-Лойпін. Моніка Штайєрман, лаючись, пошкандибала в своїй чорній піжамі вслід за мною крутими сходами нагору. Штюссі-Лойпін вийшов з машини й дивився в наш бік; йому вочевидь було весело. Над живоплотом вигулькнуло осудливе обличчя Єммерліна.

— Тримайте, — мовила дівчина й дала мені ключа.

Я відімкнув двері й пропустив її вперед. Переступивши поріг, ми відразу опинилися в просторій вітальні. Сучасне житло зі старомодними меблями. Крізь прочинені двері було видно спальню із зручним ліжком. Дівчина сіла на канапу й підвела очі на картину Пікассо над давньою скринею.

— Він малював мене.

— Я знаю, — сказав я.

Моніка насмішкувато оглянула мене.

— О, я вже пригадала, звідки знаю вас! — сказала вона. — Ми бачилися в Мокка. Я грала перед вами скульптуру.

— Можливо, — кинув я.

— Ви тоді страх як перелякалися! — пригадала ще вона, а тоді запитала: — Невже я тоді вам анітрішечки не сподобалася, що ви геть мене забули?