— Чого ж, — признався я. — Сподобались.

— Виходить, ви мене все-таки не забули?

— Не зовсім, — признався я.

Вона засміялася.

— Ну, коли не забули... — Дівчина підвелася, скинула із себе піжаму й стала переді мною гола-голісінька, зухвала й бентежна, і їй було відверто байдуже — це я добре бачив — до того, як жорстоко її розцяцькував Бенно. Потім вона підійшла до широкого вікна, з якого виднівся будиночок Єммерліна. Там уже зібралися гості, й усі дивилися в наш бік. Єммерлін навіть узяв бінокль, а поруч із ним стояв Штюссі-Лойпін і махав рукою. Моніка прибрала позу скульптури, що її виліпив з неї Мокк, Штюссі-Лойпін заплескав у долоні, а Єммерлін посварився кулаком.

— Щиро дякую, що визволили мене, — сказала Моніка, не обертаючись. Вона все ще стояла в тій самій позі й спостерігала тих, що спостерігали її.

— Випадково, — відповів я. — Мене послав Лінгард.

— Мене завжди б’ють, — замислено промовила дівчина. — Спершу Бруно, потім Куксгафен. Інші теж завжди били. — Вона знов повернулася до мене обличчям.

— Поб’єтесь — помиритесь, — відказав я. — О, тепер у вас напухло й праве око!

— То й що?

— Може, принести мокрого рушника? — спитав я.

— Дурниці! — кинула вона. — Краще візьміть у буфеті коньяк і чарки.

Я відчинив старий енгадинський[39] буфет, знайшов усе, що вона хотіла, й налив їй коньяку.

— Ви, певно, частенько тут буваєте? — поцікавивсь я.

— Іноді. Я, мабуть, і справді шльондра, — проказала вона якось гірко, знічено, проте щиро.

— З такими поводяться краще! — засміявся я.

Вона спорожнила чарку й сказала:

— А тепер я прийму гарячу ванну.

Тоді пошкандибала до ванної й зникла за дверима. Я чув, як текла вода, як Моніка лаялась. Згодом вона вийшла й зажадала ще коньяку.

Я налив.