Моніка Штайєрман, 2. Вілла «Спочинок» стоїть на околиці нашого міста у величезному й такому здичавілому парку, що її вже давно майже не видно, і тільки взимку крізь плетиво крон старих дерев на тлі Вагне-рівського пагорба часом невиразно, ледве-ледве прозирає кам’яний мур чи фронтон. Прийоми, що колись відбувалися в «Спочинку», залишилися в пам’яті небагатьох. Дід і батько справжньої Моніки влаштовували свята і ювілеї вже в своїх маєтках на Цугському та Женевському озерах, а в місті вони тільки працювали (обидва все ще вдавали з себе чорноробів промисловості, тоді як їхні жінки, приїжджаючи до міста, зупинялися в «Дольдері», «Бор-ан-Лаку» чи в тому ж таки «Брайтінгергофі». А «Спочинок» помалу ставав легендою. Особливо після того, як одного ранку біля вілли знайшли трьох зломщиків, що приїхали з Німеччини, — геть побиті, жалюгідні, вони лежали перед парковими ворітьми. Поліція не дала тій події ніяких пояснень. У справу втрутився Людевіц. Крім Дафни, яку всі вважали Монікою Штайєрман, у віллі, здавалося, більш ніхто не жив; постачальники мали залишати свої товари в порожньому гаражі біля воріт, однак харчів вони привозили загалом чималенько. Сама Дафна до вілли нікого не запрошувала — вона мала ще й розкішну квартиру на Аврораштрасе.

Перед тим як їхати на Вагнерівський узвіз, я двічі приклався до пляшки «Тройпеля». Погода знов перемінилась, озеро здавалося просто калюжкою — так близько був другий берег. Четверта година дня. Перед ворітьми я зупинився й поставив машину правими колесами на тротуарі. Ворота виявились незамкнені. Невпевнено ступаючи — «Тройпель» ще не вивітрився, — я ввійшов до парку. Посипана гравієм доріжка вела вгору, раз у раз траплялися дерев’яні східці, проте підйом був зовсім не такий крутий, як я сподівався — адже тут як-не-як «узвіз». Парк був занедбаний, доріжки не розчищені, водограї пообростали мохом, між ними справжні джунглі, і кругом усе заставлене гномиками — безліччю гномиків. Вони стояли повсюди не по одному, а цілими гуртами, цілими юрбами — білобороді, рожевощокі, усміхнені, з безглуздим, ідіотським виразом на обличчях, навіть сиділи на деревах, повмощувавшись на гілках, мов птахи; далі почали траплятися більші гноми, похмуріші, ба й сердитіші, були поміж них і гномихи — ще більші, ніж гноми-чоловіки, лиховісні карлиці з величезними головами. У мене склалося таке враження, ніби вони вистежували мене, оточували, і я йшов усе швидше й швидше, поки на одному крутому повороті за могутнім старим ясенем мене зненацька схопили. Здавалося, мене кинули на камінь, і я не встиг навіть помітити, хто ж то мене так штовхнув, а потім повернув в інший бік, — очевидно, то був якийсь охоронець; після цього решту шляху до вілли мене більше несли, ніж вели. У дверях стояв ще один охоронець — такий здоровенний, що, здавалося, заступив собою весь прохід. Він прийняв мене й повів, підштовхуючи, всередину — спершу через передпокій, далі через залу з каміном, у якому потріскував вогонь — там неначе горіло ціле товстелезне дерево, й нарешті я опинився в такому собі салоні чи, коли хочете, скоріше в кабінеті. Тут мене відпустили, і я впав у шкіряне крісло. Немов оглушений, підвів очі. Руки й плечі боліли. Охоронці сиділи навпроти в масивних шкіряних кріслах. Обидва голомозі. Обличчя — ніби з глини. Вузькоокі, вилиці як кулаки. Одягнені охайно — темно-сині костюми з чистого шовку, так наче надворі середина літа, білі шовкові краватки; проте взуті все ж таки в черевики, в яких вони ступали, немов штангісти. Охоронці справляли враження велетів, хоч на зріст були, власне, й не дуже великі. Я кивнув їм головою. На обличчі ні в того, ні в того не здригнулася жодна риса. Я роззирнувся. На обшитих панелями стінах висіли й були приклеєні фотографії — так багато, що майже всі бурі панелі були, по суті, покриті цими фотошпалерами. І раптом із тим дивним жахом, без якого не буває жодного відкриття, я збагнув, що на всіх знімках та сама людина — доктор Бенно, — і аж тоді побачив у стіні навпроти заґратованих вікон нішу, а в ній непристойний шедевр скульптора Мокка — «фальшиву» Моніку Штайєрман, тільки тепер уже в бронзі; постать була гола й підтримувала, мовби важкі тягарі, свої перса. І щойно я помітив її, як навпроти відчинилися двостулкові двері і третій охоронець — такий самий голомозий, але ще могутніший, у ще лискучішому шовковому костюмі, ніж ті двоє в кріслах, — уніс на руках якесь зморщене, скарлючене створіння завбільшки з чотирирічну дитину. Невеличке калікувате тільце було вбране в якусь чудернацьку чорну сукенку з глибоким викотом, на якій зблискував сапфір.