— А вам не завадить, Моніко?

— Дурниці! — відказала вона. — Я — коняка. — І знов пошкандибала до ванної.

Коли я ступив до ванної, дівчина лежала у воді й намилювалась.

— Пече, хай йому чорт! — кинула вона.

Я сів скраю на ванну. Обличчя в Моніки спохмурніло.

— А знаєте, що я зараз зроблю? — запитала вона й, не діставши відповіді, сказала: — Зараз я покладу всьому край.

Я не відреагував.

— Я — не Моніка Штайєрман, — байдуже заявила дівчина.

Я вражено втупився в неї.

— Я — не Моніка Штайєрман, — повторила вона і спокійно додала: — Я тільки живу життям Моніки Штайєрман. Мій батько був професор Вінтер.

Я мовчав. Я не знав, що й думати.

— А мати? — бовкнув я і відразу збагнув, що це запитання безглузде. Яке мені діло до її матері?

Та дівчині було байдуже.

— Вчителька, — відповіла вона. — З Емменталя. Вінтер її покинув. Він часто кидав учительок.

Моніка сказала про це незлостиво.

— Мене звати Дафна. Дафна Мюллер. — Потім засміялася: — Ім’я, власне, досить дивне.

— Коли ви — не Моніка Штайєрман, тоді хто ж Моніка Штайєрман? — спантеличено запитав я. — Вона існує взагалі?

— Спитайте Людевіца, — відповіла дівчина. Та раптом вона насторожилась: — Це що — допит?

— Ви хотіли адвоката. Я адвокат.

— Я вам скажу про це, коли ви будете мені потрібні, — мовила вона й несподівано задумалась, аж наїжачилась.